Читаючи роман Проханова про Донбас, я увесь час ловив себе на думці – так писати в жодному не можна. Ніколи. Ні про що.

Ні-ні – я, звісно, іронізую. Ніколи нікого не вчив, як потрібно писати. Тим більше – як писати не треба. Це, скоріше, пам'ятка самому собі, нагадування про те, як легко можна написати щось таке, чого писати, м'яко кажучи, не варто. І всі написані перед цим книжки жодним чином не допоможуть. Оскільки література, це як гоління – кров самому собі можна пустити щоразу, незалежно від віку та досвіду.

Скажімо, "російський і радянський" письменник Олександр Проханов, у якого за спиною десятки романів, написав ще один роман, цього разу про Донбас. Читаючи його, цей роман, увесь час ловив себе на думці – ось як не варто писати, ось як писати не слід у будь-якому разі. Читай уважно й запам'ятовуй: так писати в жодному не можна. Ніколи. Ні про що.

Справа навіть не в художньо-стильових особливостях. Художньо-стильові особливості – річ суб'єктивна. Хоча що тут суб'єктивного – пафосне багатослів'я, ходульні персонажі, діалоги, в яких автор розмовляє сам із собою, нехитрий сюжет, що тримається на банальностях і кліше (якщо вже у героїв нині любов, то завтра їх обов'язково розбомблять "українські фашисти", якщо вже героя ведуть на розстріл, то він обов'язково виживе (і обов'язково через те, що "фашисти" йому не зв'язали руки, як це й показано в багатьох радянських кінофільмах), якщо вже президент Росії дав автору слово – слова свого він дотримається). Річ не в цьому. Річ у тім, що мова йде про війну. Відповідно, автор показує, як саме, на його думку, припустимо про цю війну писати.

Скажімо, головні герої (їх двоє, обидва письменники, старий і молодий). Старий, на відміну від колег, поміркованих патріотів, відкрито закликає президента РФ ввести на Донбас війська, оскільки на Донбасі "убивают русских". Пояснень не дається – звідки на Донбасі "русские", чи є там при цьому українці (автор цього слова майже не вживає, він вживає "укры"), якщо немає, то куди вони зникли з території двох областей України (характерний вигук про "укрів" однієї з бабць на мітингу роспатріотів – "і звідки вони лише взялися?!". Автор не ставить питання, то й особливо не заморочується з приводу відповідей. На Донбасі вбивають "русских", у Києві до влади прийшли "погані" євреї. "В Киеве хазары власть захватили, - говорить у книзі один із персонажів. - Была Украина, а теперь Хазария. Они в Донбассе русских добьют и за Крым возьмутся". Себто, Україна все-таки була. Залишились укри. Пояснювати їхню появу немає особливого сенсу. Як і виправдовувати їхнє знищення.

Те саме стосується й іншого головного героя – молодого письменника-пасіонарія, що їде на Донбас за враженнями для своєї першої книги. При цьому бере до рук зброю й починає валити "укрів". Теж нікому нічого не пояснюючи й не мотивуючи. "Укри" потребують знищення без жодних пояснень та виправдань. Вони сповнені негативу та глупоти за визначенням, без особливих причин. Просто їх такими створив Господь, про якого в книзі теж згадується доволі часто. Так само жодних пояснень та коментарів, на думку автора, не потребують багато інших моментів: негри в українських танках (так-так, я не вигадую – Проханов на старості років справді пише про негрів в українських танках), московський ребе, який говорить про "несправжніх євреїв" в українському уряді (себто, автор нібито й пише про хазарів, але завжди обачливо вкладає ці слова в уста як не ребе, то якому-небудь юродивому патріоту), українські сбушники, які давлять танками полонених "ополченців", знімаючи все це на камеру (мабуть, щоби відзвітуватись перед хазарами), масові розстріли в піщаних кар'єрах, інший трешняк, який не завжди зустрінеш навіть на російському телебаченні.

Автор, щоправда, намагається давати "правду у всій її повноті", аби оповідь виглядала не так шаблонно. То хтось із "ополченців" (звісно, що колишній зек, засадничо неповноцінний пасіонарій) виявляється скотиною – ґвалтує жінку, краде в неї прикраси, за що й отримує кулю від справедливого комбата, то одна з жінок, яких захищають "ополченці", починає проклинати їх і питати українською мовою (як її собі уявляє автор), навіщо вони сюди прийшли. Але такі речі, в принципі, теж не пояснюються й не коментуються – ну зґвалтував, ну і ладно, ну почала проклинати – ну й мать її так. Все одно у всьому винні хазари.

А ще ця подиву гідна щирість та безпосередність, із якою герой-пасіонарій (нагадаю – молодий російський письменник, що приїхав на Донбас шинкувати "укрів") відповідає "укропському" танкісту, який пригнав "ополченцям" "укропський" танк (теж, до речі, дуже показовий епізод у плані достовірності): "Так, ми шахтарі. Шахтарі й землероби" (І таксисти – хочеться додати від себе).

А ще ця фантастична запопадливість перед владою, ніжне, навіть можна сказати – любовне ставлення до президента: "Президент протянул Кольчугину узкую, легкую ладонь, и его рукопожатие было теплым, сердечным". Так, ніби мова йде про перше побачення з жінкою, яка давно подобалась. Або теплі й сердечні слова, якими президент із "узкими ладонями" пояснює старому письменнику політичний момент: "На нас напали. Еще не ракетами и танками, но оружием, которое уничтожает наши идеалы и ценности. Российское государство подвергается мощным разрушительным воздействиям". Напали, ясна річ, хазари, тут зайвий раз навіть зазначати не треба.

І ось думаєш – що має відчувати читач у процесі прочитання цієї дивовижної книги? Очевидно, ненависть. Російський читач – ненависть до "укрів" та "хазарів", за те, що вони "убивают русских". Український читач, якщо до нього ця книжка потрапить – ненависть до "русских", які подібну їрунду продукують та розповсюджують. А письменник (скажімо, молодий, неважливо – російський чи український) мав би розуміти – так писати не треба. В жодному разі. За жодних обставин. Навіть якщо тобі вже сімдесят сім. Особливо, якщо тобі вже сімдесят сім.

Сергій Жадан