Михайло Попонін – 52-річний кіровоградець, старший прапорщик 42 батальйону територіальної оборони, заступник командира роти з бойової підготовки. Він один із тих, на кого сепаратисти довгий час полювали, але впіймати так і не змогли. Один із тих, кого бойовики відмовлялися брати живим у полон, а за його смерть готові були навіть платити. Він належить до касти «привидів».

Я не можу спокійно сидіти, коли моїй землі загрожує небезпека

Михайло пішов служити добровольцем торік у червні. Перед цим їздив у Росію на заробітки. Коли розпочалася війна, вирішив вертатися додому. Одразу пішов до військ­комату. Але, зважаючи на вік, його кілька тижнів відмовлялися брати до армії. Завдяки наполегливості йому вдалося досягти свого.
– Я оформив відпустку і правдами-неправдами повернувся в Україну, – пригадує боєць. – Чому я хотів в армію? По-перше, при Союзі я відслужив десять років. По-друге, якщо моїй Батьківщині загрожує небезпека, я не можу спокійно сидіти. Я так вихований: треба, то треба! Я служив у десанті, а там девіз «Ніхто, крім нас».

Свою землю треба захищати, щоб та погань не розповзлася далі. А, по-третє, відчуваю, що мій досвід комусь потрібен. Не хочу хвалитися, але багато хлопців, які потрапляли в засідки, виходили живими завдяки тому, що я їх навчив. До моїх обов’язків входило навчити людину вижити і перемогти в бою. 

Не кожен боєць має честь називатися «привидом»

– Є певна групка людей у нашому батальйоні (приблизно два десятки), яких та сторона назвала «привидами», – розповідає Михайло. – Наче нас і нема, і тут же ми несподівано з’являємося, де нас не чекають. Бойовики винесли вердикт: якщо нас схоплять, у полон не братимуть, одразу смерть. Після Дебальцевого, коли нас перевели в другу лінію оборони, ми випадково дізналися про таке наше прізвисько. Тому зробили нагрудні шеврони з цим словом саме російською мовою і з гордістю їх носимо. Не кожен має право його носити. 
За даними Михайла, бійці 42 батальйону знищили близько восьми сотень живої сили і півтори сотні бронетехніки. Сам батальйон втратив 26 бійців, двоє зникло безвісти, а 76 – поранені.
– У нас при максимальних виконаннях бойових задач втрати особового складу мінімальні, – каже співрозмовник – Було кілька завдань, цікавих по своїй структурі і виконанню. Не кожен боєць підходив, аби виконати їх. Наприклад, ведення розвідки в глибокому тилу противника, полювання на снайперів, очистка заводів і шахт, проходження мінних полів. За нашими координатами корегувальники вогню артилерії могли вести прицільний вогонь, завдаю­чи відчутних втрат.
 

Ми вижили завдяки волонтерам і взаємопідтримці

Михайло пригадує, що коли батальйон виходив із Канатового, у нього нічого не було. Ні справної техніки, ні зброї, ні обмундирування.
– Якби не волонтери, не знаю, як би ми протрималися, – говорить він. – Окрім продуктів і подертого одягу, який ми ще в Кіровограді отримали, у нас нічого не було. З самого початку не вистачало засобів захисту, спальників, карематів, палаток, медикаментів. Бронежилети нам згодом закупила облдерж­адміністрація. Коли ми виводили колони з боєприпасами і особовим складом із Краматорська через захоплену територію, нам не вистачало банальних протишокових уколів, завдяки яким поранена людина мог­ла протриматися до надання першої медичної допомоги. Не було й нормальної поінформованості. Від нас постійно щось приховували.

Болючою темою для добровольців батальйону досі залишається стан техніки. Машини, які їм видали, потребують постійного ремонту.

Проблема була і з ротацією. Батальйон пробув на сході 11 місяців безперервно. 

– Жодна частина ні Нацгвардії, ні Збройних сил України, ні добровольчих батальйонів так довго там не була, – звертає увагу Михайло. – Усі кіровоградські батальйони виїжджали на ротації. А про нас забули... Так само нас забули поставити на забезпечення артозброєнням. Документально у жодного нашого солдата немає боєприпасів. Нам що, каміннями відбиватися?

Найбільше боялися зради і смерті

– Бувало, що нас «зливало» високопоставлене командування, – констатує Михайло. – Навіть сепаратистів не так боялися. А що їх боятися? Вони також люди, і так само, як і ми, не хочуть помирати. Росіяни там точно є: їхні регулярні війська та спеціалісти військової справи. Це вже не ті сепаратисти, які були раніше. Зараз прийшли люди розуміючі.

Місцеві жителі, каже, змінили свою думку про українську армію. Солдати з ними постійно ділилися продуктами.

– По можливості відносили харчі в дитячі садочки та будинки, школи, – каже Михайло. – У людей важко з цим. Багато солдатів навіть свою денну харчову пайку віддавали. Збирали картоплю, крупи, тушонку і просто віддавали стареньким людям. Був такий випадок, що їхали на машині, поряд проходила мати з дитиною, ми зупинилися і дали банку згущеного молока. У жінки такий стан був, що вона навіть подякувати не змогла, тільки сльози виступили на очах.

Зізнається Михайло у тому, що ще один страх, який у нього там був, – це загинути. 

– Не боїться загинути тільки дурень, – констатує він. – Страх є у кожного. Просто є усвідомлений страх, а є панічний. Ми боялися, щоб у людей не почалася масова паніка. Якщо усвідомлений страх, то він навіть допомагає вижити або спонтанно прийняти правильне рішення. Я не кажу, що не боявся. Так, боявся! Той, хто каже, що не боїться вмирати, обманює перш за все себе. 

Дитячі малюнки неабияк підтримували

За словами Михайла, дитячі малюнки і зроблені ними обереги, – велика психологічна підтримка. Чи не кожен солдат вірить у їхню силу і постійно тримає їх біля себе. 
– Мені й онук присилав малюнки, – каже Михайло. – У нас машина обліплена була ними. У кожного в кишені був дитячий лист або побажання. Діти – це те, заради чого ми там. Ці дитячі послання не давали проявляти нам легкодухість. Пам’ятаю, як особи­сто забирав із Криворізького ліцею спальні мішки, каремати і продукти. Діти скинулися кишеньковими грошима, поза спинами батьків, і купили. Мене запросили як представника батальйону. Вірите, я був у шоці, коли діти почали це все виносити. Аж до сліз пробрало, коли ми прощалися і дітвора початкових класів склала ручку в кулачок, поклала на серце і виконала гімн. Тоді в мене комок до горла підійшов. 

Мені ніколи не було шкода сепаратистів

–У мене не було такого відчуття, що вони живі і по них не можна стріляти, – спокійно ділиться Михайло. – Найчастіше жодних емоцій не було. Були поставлені завдання, які треба було виконувати. Тут треба відкидати будь-яку сентиментальність. Були такі хлопці, які не могли зробити перший постріл у ту сторону. Так, там люди, але ж... Якщо не ми перші, то по нас... Беруть у руки зброю не для того, аби зробити фотографію і відправити її додому, і показати, який ти герой.

Говорить Михайло і про те, що у багатьох хлопців напочатку війни були істерикий нервові зриви. Тоді доводилося вгамовувати такі стреси. 

– Одна справа, коли ти далеко на відстані й не бачиш ту людину, в яку стріляєш, – каже він. – Інша справа – стикнутися з ворогом обличчям до обличчя, вбивати, калічити, ранити. Були хлопці, які одразу писали рапорти, що не хочуть убивати. З такими людьми проводили бесіди і командири, і товариші. Не всі ж професійні воїни. Мирне життя відкладає свої відбитки. Але завдяки взаємопідтримці ми це переживали. Там немає такого, що сьогодні з кимось посварився і місяць з ним не говориш. Вже через кілька хвилин ти можеш витягнути його з поля бою, всі образи забуваються. Відчуття колективу і взаємовиручки дуже сильне. Стосовно гумору, то з цим там усе в порядку. Немає таких хлопців, які ходять і нагнітають обстановку.

Особисто Михайлові за своїм службовим становищем неодноразово доводилося по кілька разів на день проводити і профілактичні бесіди, і просто розмовляти з бійцями відверто. 

– До кожного треба знайти свій підхід, – пояснює чоловік. – Якщо на одного треба гаркнути і він все виконає, то до іншого треба більш лояльний підхід: розпочати розмову з улюбленого заняття бійця або розпитати про час, коли він ходив у садочок. Я потрібні підходи дуже тонко відчував.
 

Не можу звикнути до тиші 

Боєць каже, що змін після того, як повернувся на мирну території, особливо не відчув. Єдине – незвично спокійно засинати.

– Я ще повністю не акліматизувався, – говорить він. – Для мене ще багато речей здаються дикими. На війні просто лягти спати – розкіш для багатьох. Перша думка перед сном – щоб нічого на голову не впало, щоб не було дощу з «Граду», щоб зранку прокинутися.

Вдома можна спокійно лягти, роздягтися і не підскакувати по команді «Повітря!». Це відчуття лоскотатиме нер­ви все життя. У першу ніч по поверненню я почув, що під вікнами проходять люди і розмовляють. Я підскочив і почав прислухатися. Дружині кажу: «Люди ходять». Вона: «Так, ходять». А я їй: «Так не повинно бути». Дуже тривожить тиша. Вона лякатиме ще довго.

Михайло, як і більшість бійців, при собі мав фотографії рідних і переглядав їх перед сном або коли на душі було важко. Каже, до його рішення поїхати на схід родина поставилася з розумінням.

– Дружині (її звати Алла) було нелегко, – каже чоловік. – Але вона мене не відмовляла, це було б марно. Зараз стою біля неї, вона консервує вишні, а я її підтримую. Вона мене там морально підтримувала, а тут я її. У мене дружина молодчина, навіть сама волонтерством зайнялася. Я її люблю і вдячний їй за те, що вона в мене є.
 

Я там потрібен, мене там чекають

Після відпочинку і лікування Михайло планує знову відправитися на схід. Каже, деякі його товариші вже поїхали туди, не дочекавшись кінця відпустки. 

– В одного через три дні психіка не витримала. У іншого – через десять. Зібралися і повернулися. Психічно люди не готові до мирного життя. Не можуть тут знаходитися. Кажуть, їм там легше і простіше. Я буду повертатися з двоякими відчуттями: сумними, бо з рідними знову доведеться розлучитися, і радісними, бо сидітиму зі своїми хлопцями в одному бліндажі і їстиму з ними з одного котла. Я зможу принести, хоч і маленьку, але користь у цій великій справі. Я там потрібен, на мене там чекають, – переконаний Михайло.

Олена Сідорова, "КП"