Кіровоградець Дмитро Ковтун, попри молодий вік, уже встиг понюхати пороху на Донбасі у складі 93-ї механізованої бригади. Під час оборони донецького аеропорту він командував протитанковим відділенням. Підбив чотири танки, п’ять одиниць військової техніки, вижив під обстрілами «Градів» і допоміг вижити іншим бійцям.

– Дмитре, що змушувало вас із товаришами утримувати оборону аеропорту? Невже не було страшно?

– Страшно було всім. Скажу чесно: всі, хто не хотіли воювати – в перші два місяці побігли додому. У людей раптом знаходилися діти у притулках, якісь вроджені захворювання, інші речі, несумісні з воїнською службою. Нас воювати не примушували, хоча армія – це інститут примусу й залізної дисципліни. У нас було одне відділення, яке поїхало додому, хоча про це офіційно ніхто не каже. На ротацію приїхало чоловік двісті. Через чотири дні у строю стояло чотириста з лишком. Запитання: де ж вони знаходилися? Чому рота, яка захищала донецький аеропорт, складалася лише з сорока чоловік, а не зі ста? Зараз є чимало людей, які ніби й звуться «кіборгами», але фактично не брали участь у боях.

Наприклад, хлопці з Донбасу отримали звання за те,  що розблокували аеропорт, аби 80-та бригада вивезла поранених. Мене також представляли до нагороди за те, що витягнув людину з-під мінометного обстрілу. Слава Богу, хлопчина вижив. Ногу лише врятувати не вдалося.

– Як це було?

– Ми стояли в Пісках і тримали фланг протитанкової оборони. Займалися мінерною та саперною справами, ходили у розвідку – зробили такий собі міні-спецназ із свого маленького взводу, який добряче дошкуляв сепарам.

Був звичайний день, ми сиділи у кволенькому дачному будиночку – не було міцнішої будівлі. Сидиш і чекаєш, коли все скінчиться, бо бігати й ховатися від кожного залпу – психіки не вистачить. Ми з товаришем Миколою вийшли надвір, а постріли метрах у п’ятдесяти від нас. Один хлопець (позивний «Діскавері») допитливий, каже: «Піду, подивлюся на воронки». Ми пішли екіпіруватися, аж чуємо – нові постріли. Микола каже: «Здається, наші відповідають». Але то були не наші. Бігом скочили в підвальчик. Між мною й міною – метрів п’ять. Стіна взяла осколки на себе, мене ударною хвилею відкинуло за будинок, але я встиг заскочити у підвал. Микола опинився в сусідній кімнаті. Я завжди був проти того, щоб закривати кришку підвалу – якщо привалить, то шансів вибратися практично немає. А тут Коля заскакує і закриває її над головою. В цей момент я відчув, що втрачаю свідомість.

Прийшов до тями, Коля підкурив мені цигарку. А міни лягають усе ближче і ближче. Над нами благенький дощаний дах. Я розумію, що по нас стріляють по чиїйсь наводці, думаю: буде образливо, коли отак усе по-дурному скінчиться… Навколо все поле переоране мінами, місячний ландшафт та й годі. Нарешті затишшя, а ми сидимо й чекаємо, поки втихомиряться емоції. Аж раптом по радіостанції чуємо: «Джгути несіть, він кров’ю стікає!» А я за звичкою завжди ношу з собою чотири джгути: один українського виробництва, другий «турнікет», що передали хлопці з Кіровограда, і два звичайних армійських. Про всяк випадок, якщо треба буде зупинити кровотечу, бо зазвичай міна, коли січе одну ногу, чіпляє й другу, а одного джгута не вистачає. Та й товаришу допомогти при потребі.

І ми з Миколою побігли туди, де лежав поранений. Це був «Діскавері», в нього потрапило «топорище» - крупний чавунний осколок, зазвичай він перебиває кінцівки. «Діскавері» лежить блідий і кричить, а неподалік місиво з крові й землі. Не було ні шини, ні дощечки, щоб підкласти. Ми почали накладати джгути й викликали по рації підмогу. Відтягнули його трохи від лінії вогню, викликали санітарну машину й відправили до найближчого госпіталю. Я лишився в супроводі, щоб підтримати його в дорозі. Дорогою «Діскавері» стогнав від болю й картав себе за необережність і надмірну допитливість. Знеболювальне не діяло, кожен рух викликав страждання. Попри втрату крові, він весь час був при свідомості.

Доїхали до Червоноармійська, у лікарні надали «Діскавері» невідкладну допомогу й направили до травматології, яка знаходиться в сусідньому Димитрові. Почала даватися взнаки й моя контузія, але я намагався триматися з усіх сил, щоб підтримати товариша. Лікар оглянув хлопця і каже: тут від ноги майже нічого не лишилося, треба ампутувати. Наш «док» (парамедик із санітарної машини – Авт.) зв’язався з харківськими волонтерами, з професором із Київського військового госпіталю – думали, ногу таки вдасться врятувати. Навіть домовлялися про транспортування військовим вертольотом. Але стан «Діскавері» був настільки тяжкий, що ще однієї дороги він би не витримав. Та й київський професор, поспілкувавшись телефоном із димитровським лікарем, підтвердив: ампутація неминуча.

Надскладна операція тривала понад три години. Викликали ще одного хірурга. Цей чоловік спав лише три години, поранених привозили й привозили. Був якраз день ротації 79-ї бригади з 93-ю з донецького аеропорту, й обидві зазнали великих втрат. Все відділення було переповнене, в основному, бійцями з «Правого сектору».

Того дня в «Діскавері» двічі зупинялося серце. Коли вранці я зайшов до нього в реанімацію, він каже: «Ти знаєш, щось я не відчуваю свою ногу. Мабуть, заділо нерв». Я не мав сил сказати йому, що ноги вже немає. Та «Діскавері» про все здогадався сам. Навіть жартував: «Усе, що нас не вбиває, робить нас коротшими».

– Чим вам запам’ятався вихід з аеропорту?

– Тоді, у жовтні, загинув командир роти Сергій Колодій, який майже три місці беззмінно тримав оборону. Людина з великої літери, Сергій був хоробрий і надавав упевненості нам. Був командиром, другом, психологом, братом, пастирем. 

У тому бою ми працювали разом із танкістами 17-ї Криворізької бригади, яким потрібен був супровід. Сергій не повинен був їхати, просто пожалів хлопців і сам зайняв місце механіка-водія. В його БМП влучила 120-міліметрова міна. Перед смертю він встиг викинути з палаючої машини нашого улюбленця – собаку на ім’я Секрет…

Це собака війни, його життя пройшло в донецькому аеропорту. Він не боявся ні артилерійських ударів, ні холоду, ні спеки. Маленька грудочка любові й ласки, ми всі його любили й оберігали. Після загибелі Сергія собаку взяв його друг, хоча багато хлопців хотіли забрати песика, навіть гроші пропонували. На жаль, життя Секрета обірвалося вже після виходу з аеропорту. Він не витримав переїзду й помер у дорозі.

– Що допомогло вам пережити втрату бойових товаришів?

– Я «зав’язав» з алкоголем, хоча зрозумів, що він лише погіршує психологічний стан. На жаль, багато хто з бійців тамує біль оковитою, повернувшись додому.  Особливо гірко, коли так поводяться хлопці у військовій формі. Для мене дуже важлива честь мундиру. Її не можна паплюжити.

– Ви привезли додому щось на згадку про донецький аеропорт?

– Єдине, що я взяв із собою звідти – манікюрні ножиці, які знайшов в аеропорту. Це моя маленька воєнна реліквія.

Міла Князєва, "РК"