Сьогодні у селі Новоглиняному Добровеличківського району на будівлі школи відкрили пам`ятну дошку загиблому земляку. На відкриття дошки зібралися жителі трьох сіл Глинянської сільради і товариші по службі покійного старшини Віктора Гаркавенка — кіровоградські «кіборги» з 3-го полку спеціального призначення.

Їдемо в мікроавтобусі з чотирма однополчанами Віктора Гаркавенка — старшини Збройних сил України, заступника командира групи Кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення. Віктор загинув від поранень, які отримав під час мінометного обстрілу ще влітку, 15 липня. Нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Разом з ним загинули ще 8 бійців, які перебували в оточені. Один з «кіборгів», присутніх на відкритті, був також під цим обстрілом у 200 метрах від загиблого.

Віктор народився у Новоглиняному і вчився до 9-го класу цієї школи. Директором школи тоді був голова сільради, Олексій Преподобний. Він добре пам`ятає покійного.

Зараз у школі навчається чотири десятки учнів, ще 23 дитини з трьох сіл ходять у дитячий садочок. Коли вчився Віктор, до школи ходило 128 дітей. Села явно потроху вимирають, зникають цілі вулиці. Та хати у Новоглиняному виглядають охайно, школа і двір у зразковому стані.

о нашого мікроавтобусу підходить сестра загиблого, його матір і син. Обіймаються з бійцями, мати плаче. Сашко, чотирирічний син загиблого, йде на руки до бійця з позивним Фарік, друга Віктора Гаркавенка. Видно, що товариші по службі провідують сім`ю. Відколи загинув Віктор, єдиним чоловіком у родині залишився його син. Батько Віктора помер ще у 2007.

У приміщені школи також є стенд з фотографіями старшини Гаркавенка і вирізками з газет про нього. Видно, що героя на малій батьківщині шанують.

На відкриття дошки на фасаді, кошти на яку зібрали місцеві фермери і народний депутат, зібралися учні школи, місцеві жителі, районний воєнком, голова РДА, начальник місцевого відділу освіти. Діти співають і читають вірші про цю війну, чиновники кажуть слова, які ніби завжди кажуть посадовці у подібній ситуації — про пам`ять про героя, яка буде увічнена і збережена, про вдячність за подвиг. Жінки і діти плачуть. Плаче і вдова загиблого, Катерина, також військовослужбовець. Маленькому сину загиблого кажуть: «Дивись, Саня, зараз відкриють дошку, а там намальований твій тато».

Виступає боєць з позивним Ведмідь: «Він вивчив і підготував мені до служби. На найнебезпечніші завдання ходив завжди ходив сам,  казав -  ви ще молоді, а я вже пожив. Я прийшов у частину геть зеленим. Він виховав мене. Він знав і вмів більше за багатьох офіцерів. В першу чергу думав про особовий склад,  потім — про завдання, і тільки потім про себе».

Дошку відкрили. Церемонія завершується. Сільський голова голова організував поминальний обід для рідних та бійців у шкільній їдальні. Не дивлячись на те, що пройшло 8 місяців з загибелі воїна, складається враження, що усі на емоційному рівні досі переживають похорони бійця. Біля матері постійно знаходяться люди, які втішають. Мати згадує сина: як постійно пропадав на шкільному спортивному майданчику. Пізніше, коли приїздив до батьків у рідне село, допомагав у гаражах ремонтувати техніку сусідам. Сільський голова, колишній директор школи, підтверджує: так, до техніки мав хист. І вчився завжди добре. Сусіди згадують: як ріс у селі, весь час був чимось зайнятий, без діла, здавалося, його ніколи і не бачили.

Питаємо сільського голову, Олексія Преподобного, чи не залишають земляки і влада у скруті родину воїна. Коли загинув Віктор, розповідає голова, сім’ї загиблого фінансово допомогло все село. Крім допомоги односельчан, владою сім’ї було виділено 1,5 га землі та одноразова грошова допомога на купівлю дров. Бійці кажуть: допомагають, чим можуть. Сім`я не бідує, хоча є нюанси. Час їхати. Солдати кажуть матері Віктора: «Ви ж звертайтеся, як щось треба буде».

Мати Віктора тихенько засовує гроші у нагрудну кишеню кітеля солдата: «Це тому пораненому передайте у госпіталь!». Сестра Алла додає: «І взагалі, може щось треба частині — допоможемо, чим зможемо».

Чотирирічний Сашко показує матері брелок з прапором полку, який йому подарував на прощання Фарік. Для Сашка, як і для багатьох дітей війни, близькі люди зазвичай одягнені у камуфляж. І ті, що іноді їдуть і не вертаються з цієї війни, і ті, які про цих дітей піклуються замість загиблих.

"Перша електронна"