47-річний Геннадій Кроча візуально нагадує лікаря Айболита: добрі очі з-під окулярів, неквапливі рухи й бажання вирушати на допомогу. Але Геннадій не лікар, а простий дрібний підприємець з Умані, який останні кілька місяців нічого спільного із зароблянням грошей не має.

Він – волонтер, яких зараз в Україні сотні. Геннадій збирає в різних місцях через знайомих посилки для бійців і відвозить на передову. Однак Крочі не пощастило – він відчув на собі "ризики" цієї роботи. У буквальному значенні слів "відчув на собі": 1 серпня чоловік потрапив до рук ДНРівців у Мар'їнці.

За три тижні полону – спочатку в Донецькому СБУ, далі в Шахтарську – чоловік кілька разів подумки прощався з життям, клав до кишені записку для рідних і постійно продумував план втечі, хоча розумів, що це нереально. Його було звільнено з полону 24 серпня.

...На свободі Кроча встиг відпочити, синяки на тілі зажили. І лише довгий шрам на переніссі (слід від прикладу) і біль у нирках нагадують про події серпня.

Але чоловік не сумує, а знову планує вилазку на передову. Хоча й зізнається, що після всього пережитого йому вже більше хочеться у військо.

ЗНАЙШЛИ КАПСУЛИ ВІД ШЛУНКУ: ПОЛОВИНА ЧОРНА, А ІНША ЧЕРВОНА. "ПРАВИЙ СЕКТОР!" – КРИЧАТЬ

Я їхав разом з Іваном Кривенком у батальйон "Луганськ-1". Івану 57, він – архітектор, мені 47, я – підприємець. У цьому батальйоні служать багато наших давніх знайомих із Майдану, ми везли їм гуманітарку. А ще нам передали посилку для одного бійця в Гранітному – його колеги з роботи зібрали все, що потрібно: бронежилет, каска, налокітники, цигарки й 5 аптечок.

Тому після "Луганськ-1" ми їхали в Гранітне через Червоноармійськ. Було темно, вирішили заночувати – і по новинах почули, що Донецьк взяли в кільце, Мар'їнка наша. Мій напарник каже: "Я там усе знаю, поїдемо через Мар'їнку".

Так ми й поїхали. Рівна дорога, ніяких блокпостів усі 70 кілометрів від Красноармійська до Мар'їнки. Перший же блокпост із дороги не помітний – він на підйомі. І прапор на ньому не видно, хіба з боку Донецька. По дорозі – автобуси з написами "Діти". Ми заїжджаємо на блокпост, підходить військовий, обертається й ми бачимо… георгіївську стрічку.

На моїй машині – синій Ford Transit, на якому я весь Майдан проїздив, дрова возив і не тільки – наліпки. З одного боку "Самооборона Майдану", український прапор посередині, а ще "Путлер капут", ну й, Янукович у вигляді собаки.

Кричали, що ми коректувальники авіавогню. Вони не знають, що коректувальники із прапорами на ворожу територію не заїжджають. Почали одразу маяки шукати в машині, кричали: "З ким ти мав зв'язатись?"І тут нас почали дубасити бітами, автоматами, ногами, кулаками!.. Били добряче – куди попадали. Я трохи знаюся на цьому, тому можу сказати, що били непрофесійно. Вони дикі, багато ненависті, але не вміють цього робити.

Ми раніше брали участь в акції, і в машині були держаки для транспаранту. Вони кажуть: це для того, аби кріпити якийсь сигнал і літакам показувати!

Потім знайшли таблетки від шлунку. Капсули – половина чорна, інша червона. "Правий сектор!" – кричать. Знайшли в мене 50 чилійських грошей, я їх у документах возив. Уже й не пам'ятаю, звідки вони в мене були, але вони побачили, і кажуть: це пароль! З ким ти мав вийти на зв'язок?!

На цю машину накинулись так, ніби стаду мавп кинули косметичку: знімали сидіння, зривали обшивку.

Ми потрапили до місцевих. Били переважно молодці хлопців років 20-30. Старші ходили довкола й дивились. Мабуть, їм було ніяково нас бити – все-таки ми люди немолоді.

Волосся підпалювали, кричали постійно й били... Я весь у крові був. Один із них приклав пістолет до лоба Івана – я це боковим зором помітив, але не бачив, що він відвів його вбік і вистрілив.

А потім цей хлопець мені в лоб пістолет тикає, а другий – автомат у висок. Далі раптом біжить до командира й кричить: "Це якісь розвідники, бо вони не обісцялися". Хтось у такій ситуації, видно, обпісявся, а ми не знали, що треба так зробити. Якби знали, могли б закосити під "нормальних" (сміється).

Далі командир викликав місцеве "телебачення", приїхав хлопець такий худий із косичкою. Розпитував нас: "Ви авіанаводчики? Що тут відбувається?" Я кажу: війна, хіба не видно? А він мені: "Ну, це АТО". Я кажу – ні, це війна справжня. Бо це так і є.

У мене тоді увесь час голова боліла – надто багато ударів по голові. Вона й досі болить, тому я не все пам'ятаю, про що ще він нас питав.

Потім він поїхав, а нас в інкасаторській машині перевезли в Донецьке СБУ.

Нас поставили в коридорі СБУ до стіни, били по нирках, де прийдеться. Тут взагалі просто підходили й били – уже навіть при вході в СБУ. Видно, якщо ти вже тут, значить можна дубасити.

Одразу спитали, звідки ми. У мене прописка уманська, в Івана – одеська. І це трохи зм'якшило гнів – місцевих розцінюють як зрадників. Розказували, що в них діє якійсь "указ" від 24 липня 1941 року. Я так і не зрозумів, чому і як так. Там час зупинився, щось взяли з минулого, щось – із сучасності, і в цьому живуть. Якось у них була православна хода, пісень співали, я чув із камери.

Найбільше ненавидять добровольчі батальйони. Нацгвардію називають нациками. А всіх інших – укропи, ну й "Правий сектор". Звідки я знаю? У нас у камері були два армійці. То вони розказували, що ставлення до них поблажливіше, мовляв, ти ж не сам пішов, призвали.

ВІН ПРИ МЕНІ НАБИРАЄ В ІНТЕРНЕТІ "ЛУГАНСЬК 1", І З'ЯВЛЯЮТЬСЯ ФАШИСТСЬКІ ЗНАКИ. Я НЕ РОЗУМІЮ, У ЧОМУ ТУТ СПРАВА, АЛЕ Й НА ФЕЙСБУЦІ Й ПОВСЮДИ – ЦІ ЗНАКИ

Перед тим як потрапили в "Луганськ 1", заїхали в Харків у табір біженців. Його начальниця Олена подарувала нам український прапор на держаку. Ми збирались його до машини причепити. Але вони знайшли. Машину залишили на блокпосту, а весь "компромат" – прапор, записки, блокноти – зібрали й передали в СБУ.

На початку допиту в Донецьку на підлогу кинули український прапор і почали об нього ноги витирати, скакати й казати: "На цьому прапорі кров". А потім крикнули: "На коліна!" – і почали бити по ногах. Я потім піднімав Івана, бо він не міг сам підвестись. Далі його забрали в іншу кімнату, зі мною говорив колишній беркутівець. Іванові попався більш притомний, він почав вибачатись за те, що його побили.

Мене допитував колишній беркутівець, хоча це скоріше було побиття із криками, а не допит. Цей беркутівець почав одразу казати: "Зараз тебе віддамо на площу жінкам на розтерзання. Тим, чиїх дітей ваші повбивали". У них в уявленні все так: якщо щось зірвалось, то це точно проти них українці зробили. Але на площу нас не виводили, інакше я не знаю, що було б…

Мені почали казати: "Ну, де ти тут бачиш чеченців і росіян?" Я мовчав – бо що я міг сказати? Я-от тут бачу донецьких, але ж у мене нема повної картинки, я не знаю, що там ще було.

Усюди розказували історію про дитину зі Слов'янська: то його розстріляли, то прибили цвяхами до дошки. І вони в це вірять. Ви не уявляєте, як вони в це вірять!..

От, беркутіцевь розказував, що наші ЗМІ всі брешуть. Показував кадри, де четверо-п'ятеро їхніх бійців у Василькові на вулиці каву п'ють. А в пресі повідомили, що це горілка була.

Ще розказували, що в них такі терміни ув'язнення: 5 діб, 15 діб і розстріл. Що відбувається на 16-й день? Чи вони нас залякували?.. Не знаю.

Показували відео, мовляв, дивіться, які в нас хлопці воюють. А там малолітки по 15 років –командири відділень.

Питали, куди ми возимо допомогу. Я кажу – в "Луганськ 1". Вирішив не брехати, бо не відомо, що там Іван каже. Краще вже правду. Кажу: "Вони не воюють, сидять поки що". Це зараз вони воюють, а тоді справді все було так.

Беркутівець при мені набирає в інтернеті "Луганськ 1" – і з'являються фашистські знаки. Я не розумію, у чому тут справа, але й на Фейсбуці й усюди – у них у полях пошуку висвічуються не знак "Луганськ 1", а що це – фашистські нацики.

Розказували: усе, вашим капець, піднімається Херсон, Одеса. Скоро наші будуть у Києві. Я ж розумію, що це блеф. Потім я написав пояснювальну на ім'я Стрєлкова.

Далі прийшов ще один Дрівець, весь такий в екіпіровці, балістичних окулярах. Дивиться на мій записник і каже: "Так-так, це паролі". А потім: "Усе нормально, це була перевірка, ти її пройшов!" Я ж вже зрозумів, що ми не туди заїхали, навіщо цей цирк?

Далі відправили в камеру. Ми були в дев'ятій, тому там точно є таких 9 кімнат. Наша була десь на 12 метрів квадратних, загалом у ній – 14 людей. Коли ми лягали, поряд було лише місце, щоб взуття поставити. Картонки, два матраци й двері, які раніше звідкись привезли. Серед однокамерників двоє – захоплені в аеропорті, один ополченець – він десь напився, і його забрали. Уночі хтось усю ніч кричав. Хто й чому – не знаю, просто чув крики.

Я ці дні в камері голодував (у мене є досвід, раніше так робив). Ну й що там було особливо їсти? Грам 100-150 каші на людину й одна хлібина на всіх.

Мені було не зрозуміло, куди тікати. Я весь час про це думав. Так ми жили три дні, а далі нас повантажили в машини й відправили в Шахтарськ.

ВОНИ НАСТІЛЬКИ ЗАЗОМБОВАНІ, ЩО Я НЕ ЗНАЮ, ЩО МОЖЕ ЇХ ПЕРЕКОНАТИ В ЗВОРОТНОМУ

Сказали – рити окопи. Риєш-риєш, а там – камінь. Переходиш рити в інше місце. Хоча окопи насправді були не потрібні. Ну, уявіть місцевість. Поле, за ним у кілометрах трьох – будинки. І от із п'ятого поверху видно все. Якщо людина сидить в окопі, вона чекає, поки противник пробіжить ці 3 кілометри, при цьому, що зверху ще все прострілюється, і тут цей чоловік з окопу вискакує ... Цирк та й годі.

У місті пусто. У 5-поверхівці, наприклад, живе двоє людей. Це була така територія в межах півкілометра, поділена на якісь сектори. І от, різні відділення охороняли ці сектори. Ми могли ходити по цьому умовному сектору, його охороняли 30 людей.

Там, у Шахтарську, з нами були дуже різні хлопці. Один, наприклад, ішов до ополченців – хотів воювати. Йому сказали, приходь пізніше. Пацан відійшов на метрів сімдесят, його просто наздогнали й кинули в машину.

Був ще один – взяли за те, що мав при собі ліхтарик. Він йому для роботи потрібен був, але його пов'язали, бо вирішили, що ліхтар – для подачі сигналів авіанаводчикам.

Коли ми рили окопи, вони приходили й "сідали на вуха". Може, це було так задумано: бо, от Іван уже каже, що вони хороші хлопці… Приходили і казали, що вони в Донецьку отримували хороші зарплати. Хоча більшість із цих тридцяти, як мені здалось – зі Слов'янська.

А ще кожен із них розповідає, що "особисто бачив", як швидка допомога вивозила органи людей, чи БТР-и з медичними знаками, і що за нас воюють американці, поляки. Казнащо.

А ще – що у них тут дуже цінна земля. Вони всі по-різному, але повторюють одне й те саме. Мовляв, у нас тут сланцевий газ, уран, ми собі заживемо ого-го. Ну й, історія про хлопчика зі Слов'янська – її по-різному повторюють усі.

Вони настільки зазомбовані, що я не знаю, що може їх переконати в зворотному, от просто не уявляю.

Коли копали окопи, нам давали хліб, іноді Мівіну. У них було багато цигарок і жуйок – розбомбили якийсь магазин, і все це прямо на простирадлі на землі лежало. Потім нам не було що їсти, ми підходили і питали: "У вас є якісь продукти?" Не встиг нічого спитати, а вони одразу – на тобі цигарки.Нас ці 5 діб тримали в окопах. Режим такий: покопали, а потім – давай у другому місці покопаємо. У них актуальний радянський салоган: "Праця спокутує провину".

Але там були покинути господарські городи, то ми щось із них собі знаходили.

Серед ополченців були більш-менш притомні, чоловік десятеро. Я їх називаю православними: якісь усі з бородами, ходили із хрестами, але всі з автоматами. Усі. У формі, бородаті. Але ці – не бухали, не курили й не матюкались постійно.

Мені здалось, що більшість із цих 30-ти не воювали. Вони були в Слов'янську, але в них не було досвіду контактного бою. Один із них розказував, що стріляв. Куди попав, не знає, але стріляв. У Шахтарську вони кожну ніч стріляли. Приїжджає машина, чую – постріл, потім знову машина поїхала, чую – знову постріл. Із цивільних районів знову стріляють.

Перші дні вони всю ніч пускали автоматну чергу. Удень стріляють куди попало. Якось полетів літак, його вже й не видно, а вони стріляють… Голубів постріляли, робити їм нема чого.

У підвалі бігали щурі, ми попросили в місцевих свічку й палили її всю ніч. За весь цей час ми були в трьох різних підвалах.

ДО ОСТАННЬОГО НЕ ДУМАВ, ЩО МИ ЗАЛИШИМОСЬ ЖИВИМИ. НАС ПРОСТІШЕ ДЕСЬ ТУТ ЗАКОПАТИ, НІЖ ВЕЗТИ КУДИСЬ

У Шахтарську ми були 18 днів. Потім нас погрузили в авто й привезли назад у СБУ.

Кинули в камеру – це був колишній архів. Там стелажі металеві в шість поверхів. Я порахував нари, там було десь людей 70. Вони повикидали архівні документи, і в цю камеру нас привезли.

Я написав своїм рідним записку й поклав у кишеню – до останнього не думав, що ми залишимось живими. Нас простіше десь тут закопати, ніж везти кудись.

Усі казали, що зараз буде амністія. Почали по трошки ввечері випускати затриманих, і якраз привезли цих хлопців – військових, яких ви на параді ви бачили. Їх лише ввечері привезли. Ми йшли по коридорі, а вони там стояли.

Іванові знайшли його телефон, він почав усім нашим дзвонити. У нас же всі гроші забрали. Але ми знайшли в Донецьку людей, які дали нам гроші, аби ми виїхали, Івана перевдягнули.

...До нашого звільнення було так страшно, я вже кілька разів прощався з життям, звик до цієї думки. А потім, коли з'ясувалось, що все не так страшно, думаєш: о, так може й машину забрати?

Я на ній під час Майдану возив дрова. Потім ми через знайомих збирали речі для армії й доставляли в АТО. Машину нам не повернули, і зраз ми шукаємо якусь автівку.

У нас на одну поїздку все зібрано гуманітарки. У Петрівцях, частина на Лівому березі. Ми й минулого разу так їхали. Тут загружаємо частину гуманітарки, потім – у Лубнах, потім заїжджаємо до Полтави – там є Саша, у нього ноги паралізовані , я не знаю, як він це робить, але він знаходить речі, продукти. 5-6 коробок ми від нього завжди веземо. І вже звідти повністю завантажені їдемо до Луганська.

Чи мені не страшно знову туди їхати? Ні, ну чого боятись, усяке буває. Головне – не слухатиму речників АТО, їхатиму маршрутом, який дають самі бійці батальйону. Вони знають, які міста наші, а в які хтось просто забіг на годину...

Галина Титиш, УП