У вересні світ побачила прозова антологія «Жлобологія». У ній українські митці, переважно письменники і журналісти, намагаються пояснити, що у їх понятті означає жлобство, чому воно виникло і в чому проявляється. Така собі міні-філософсько-соціальнопсихологічна праця. Переказувати книгу немає сенсу, але основний посил – жлобство живе у нас самих і його викорінити можемо тільки ми. 

У зв’язку з подіями у країні, закликам до люстрації у інтернеті з’явився ще один заклик: я не даю і не беру хабарів. 
Щоразу збираючись до «собезу» бабуся старається купити шоколадку, аби віддати її «дєвочкам», що оформляють документи. Коли я її питаю, для чого це – пояснити вона не може. Намагаюсь вивідати, чи хоче вона зробити якусь незаконну довідку – звісно ні, чи просить її зробити швидше чи поза чергою – та ясно що ні, чи працівниці роблять якусь роботу, яка не входить у їх посадові обов’язки – знову ні. Зрештою питаю. Може оті «дєвочки» без шоколадки відмовляються роботу свою робити чи вимагають злощасні солодощі? Ні і знову ні. Але, звісно, від шоколадки ніхто не відмовиться. Для чого ці реверанси? «Ну та така оце ж дурна звичка» - пояснює бабця.

Наступним пунктом виступає медицина і освіта. Оминемо хабарництво в чистому вигляді, коли людина дає гроші посадовій особі за певну незаконну послугу (платить за безпідставний лікарняний, або купує оцінку на іспиті). Тут є спеціальна форма, яку називають «подяки». Щороку студенти-випускники «дякують рідному деканату і кафедрі» скидаючись на речі реально потрібні: оргтехніку, або ж хороші книги, словом на те, що вуз мав би купити сам. Частина батьків студентів переконує, «ну а що робити, раз держава на то грошей не дає,а воно треба». Так держава ніколи і не дасть! Вироблена ж блискуча система «доїти» вдячних студентів. Дякувати прийнято і керівникам дипломних робіт, хоч би якимось чаєм-кавою-цукерками, якщо не хочеш розкошелитись на парфуми, сувеніри чи те, що замовлять. У школах «дякувати» доводиться частіше, але з меншими витратами. Хоча, якщо вам пощастило віддати дитину у модну школу, то тут між батьками точиться майже соцзмагання під назвою «хто підмаже краще». Будемо вважати, що один відсоток студентів-учнів щиро вдячний, викладачу або вчитель здійснив якусь нереальну допомогу, чи просто є неймовірним педагогом і йому хочеться подякувати. 99 же матюкаються крізь зуби але тягнуть пакунки, бо «так прийнято», хоча жоден викладач того не вимагав. Як і не вимагав лікар подяки за лікування, операцію, пологи, але не відмовляються, адже дареному коню в зуби не глядять, та і для чого, якщо лікарі переконані – людина принесла щиро. (Шановні лікарі, які приймають «подяки», задумайтесь, невже родині людині, аж так немає куди діти 100-200 гривень? Вам звісно вдячні за порятунок життя, але хіба кожна вдячність вимірюється у грошовому еквіваленті? Так, люди пропонують самі, але, повірте, мають і набагато ближчих людей, з якими залюбки розділять коробку солодощів та ще й добрим словом згадають вас.) Пацієнти ж, виписавшись і зібравши родину за столом зазвичай обраховують ціну здоров’я, те що безкоштовної медицини як у «совєцькому союзі» вже нема, лікарі вже не ті і тому подібне. До речі, приклад уже подали лікарі однієї з київських стоматполіклінік. Відсутній ремонт, який медперсоналу пропонували робити за власний кошт. Старезна медтехніка, витратні матеріали, що купувались самими лікарями, а при цьому щоденні побори «згори» (Кіровограду такі випадки теж знайомі і ми про них писали). Колектив дружно відмовився платити данину, а відповідно і брати зайву копійку з пацієнтів.

Якось ще в 90-ті роки моєму дядькові довелось перетинати кордон з Чехією. Там його зупинив митник, перевірив документи і виявивши якісь огріхи виписав штраф. Та сума для заробітчанина-українця була аж надто велика, і вирішив він дати половину «на лапа» черговому. Такого сорому, згадує, тоді набрався, що запам’ятав на усе життя. «Як, я візьму у вас оцей хабар і гроші не потраплять до державного бюджету? Що ви мені пропонуєте. У мене дитина вчиться у державному садку, я отримую зарплату від держави. Це ви мені державу обікрасти пропонуєте?». Врешті решт, митник взяв найменший можливий у цьому випадку штраф, видав квитанцію і відпустив бідаку.

Проте, аби викорінити хабарництво варто запам’ятати правило «я не беру і не даю хабарів». Майте терпіння, власну позицію і сумнівно, що хтось вимагатиме з вас зайву копійчину, тож і самому спокушати долю не варто. Навчаймося жити по-совісті.

Анастасія Дзюбак

За матеріалом "Нової газети"