Життя особливого таксиста

Він пересувається в інвалідному візку, але не вважає це перепоною повноцінно жити. Він має все, що і фізично здорові люди – сім’ю, шалене хобі і улюблену роботу. Своїм прикладом 48­річний житель Світловодська, Ігор Довгий доводить: інвалідність – не вирок. 

Він хоч і пересувається на візку, але за кермом машини – ас!

–Я працював водієм на мікроавтобусі, їздив у різні міста. А протягом останніх п’яти років таксую. Пасажири, навіть не помічають, що поряд із ними за кермом – інвалід, – розповідає про себе Ігор.

Його дружина Антоніна зізнається – своїм чоловіком пишається. Каже, він у неї добрий і щирий, любить свою справу й живе спортом.

– Він хоч і пересувається­ на візку, та коли сідає за кермо, то справжній ас! – говорить жінка.

Вердикт на все життя

У сімнадцять років Ігор отримав травму хребта. Тоді для нього – здорового хлопця, який активно займався автоспортом, – це прозвучало, як грім серед ясного неба.

– Біда сталася у 1984 році під час відпочинку. Коли пірнав у воду, тоді й пошкодив хребет, – розповідає він «КП». – Потім був період реабілітації, інвалідний візок… У 17 років мені сказали, що ніколи більше не ходитиму.

Ігор зізнається, було важко. Але підтримували батьки, брати, друзі, однокласники. Каже: найбільше боролися батьки – возили на консультації до провідних медиків, батько навіть зробив спеціальний станок для тренувань, зверталися до знахарів, однак нічого не допомогло. 

У цей період боротьби, говорить чоловік, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Це було друге знайомство. Але саме воно відкрило їх один для одного.

– До другого класу я навчався з Антоніною. Тоді батьки вирішили їхати на заробітки в Магадан, забрали і мене зі школи. Коли в батька була відпустка, ми поїхали у Світловодськ. Я отримав травму, тож ми тут і залишилися назавжди. Коли моя колишня однокласниця дізналася, що я травмований, почала мене відвідувати. Так ми з нею ніби заново познайомилися, а вже згодом одружилися, – каже Ігор Довгий і додає, що у шлюбі з Антоніною вони вже двадцять років, виростили доньку і зараз тішаться онуком. 

Перемоги і незабутні «Каштани Київщини»

Стимулом до участі у змаганнях та поверненні до спорту, каже Ігор, стало знайомство з відомою людиною.

– Якось у санаторії я зустрів легендарного гонщика, чемпіона Європи з мотокросу Ігоря Григор’єва. Він організовував різні спортивні заходи. Запросив мене, от я і спробував знову себе в ролі автогонщика, а потім були одне за одним змагання. Відтепер я завжди беру в них участь, – ділиться герой «КП».

На змагання їздив у різні міста – Київ, Запоріжжя, Луцьк, Кишинів, Москву, а в 1989 році вперше побував у тоді ще Чехословаччині.

– У нього автомобіль спеціально обладнаний у середині. Коли він був на змаганнях у Німеччині та Чехословаччині, всі зазирали в машину і питали, як це зроблено. Там такі машини виготовляють на спеціальних заводах, а в нас – у гаражі брат та друзі  Ігоря власними руками, – додає Антоніна.

Із пам’ятних спортивних змагань Ігор згадує другий етап «Каштанів Київщини» чотирирічної давності.

– Тоді з’їхалося близько півсотні учасників із різних країн. Я зайняв перше місце у класі та друге місце в абсолютному заліку, – каже спорт­смен. – Загалом наша команда Світловодська, а це дві машини, – одна з найсильніших в Україні!

Спортсмени на візках 

–Із кожним роком кількість змагань збільшувалась, ентузіазм до участі зростав, виникали ідеї організувати щось своє, для таких же людей з інвалідністю, як і я, які теж хочуть розвиватися, – додає спортсмен.

Так, у 90-х Ігор ініціював у Світловодську відкриття спортивного автоклубу «Віраж». У ньому займалося­ близько десяти учасників. Усі разом їздили на змагання, представляли не лише місто, а й область та Україну.

– Однак зараз цього клубу немає, лише на папері. Є чотири активних спортсмени на інвалідних візках, які беруть участь у змаганнях і все, – шкодує Ігор.

Він каже, хотів би відродити «Віраж», але на це потрібні кошти. За нинішньої ситуації в країні язик не повертається когось просити про допомогу.

– Усі допомагають солдатам. Наші проблеми – це дріб’язок. Ми все розуміємо. Самі часто підтримуємо вояків, – розповідає чоловік і додає, що тим не менш активісти зараз знаходять можливість проводити гарні спортивні заходи. 

– Уже шість років поспіль на День водія у Світловодську для всіх бажаючих проходять швидкісні фігурні маневрування. Збираються цілі команди і змагаються за перемогу, – говорить Ігор.

– Наша донька до вагітності теж у них брала участь! – додає Антоніна. – Спорт об’єднує всіх не дивлячись ні на що – чи ти на візку, чи без нього.

 

Вікторія Семененко, "Кіровоградська правда"

Джерело: 
Мій Кіровоград

Комментарии

Добавить комментарий