Сьогодні своє 85-річчя святкує Ліна Костенко

19 березня день народження видатної української письменниці Ліни Василівни Костенко. Їй виповнюється 85 років.

Ліна Костенко народилася на Київщині, в невеличкому місті Ржищів у родині вчителів. За першою освітою вона педагог. Другу вищу здобувала у Московському літературному інституті, повідомляє ТСН.

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. У 1963 році зняли з друку книжку віршів "Зоряний інтеґрал", а книжку "Княжа гора" зняли з верстки.

У 1968 році написала листи на захист В'ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті "Літературна Україна". Після цього ім'я Ліни Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. У 1987 році Костенко видала роман у віршах "Маруся Чурай", за який була удостоєна Шевченківської премії.

У 2010-му, після фактично двадцятирічної перерви, письменниця презентувала своїм читачам і шанувальникам прозову книжку "Записки українського самашедшего".

Ліна Костенко – жива легенда. Її твори вивчають у школах та університетах. Попри таку популярність поетеса не любить надмірної уваги до себе.

Вона навіть відмовилася від звання Героя України - "політичної біжутерії не ношу". Каже, що просто робить свою справу, адже поклик письменника – писати. Днями письменниця приєдналася до гуманітарної акції "Другий фронт АТО". Ліна Костенко передала на фронт кілька збірок своїх поезій із побажаннями та словами підтримки.

 

Еспресо.TV пропонує найцікавіші цитати видатної української письменниці про жіночність, кохання та свободу.

1. Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.

2. У кожної нації свої хвороби. У Росії - невиліковна.

3. Те, що діється тепер у світі, - це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів.

4. Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію. 

5. Критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати.

6. Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу.

7. Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх ображено.

8. Жінка як музика: її можна любити, навіть не дуже розуміючи.

9. Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти у її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли вона кохана. Так що бажано підтримувати в ній цей стан.

10. І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!

 

Вірші Ліни Костенко

 

Вечірнє сонце, дякую за день! 
Вечірнє сонце, дякую за втому. 
За тих лісів просвітлений Едем 
і за волошку в житі золотому. 
За твій світанок, і за твій зеніт, 
і за мої обпечені зеніти. 
За те, що завтра хоче зеленіть, 
за те, що вчора встигло оддзвеніти. 
За небо в небі, за дитячий сміх. 
За те, що можу, і за те, що мушу. 
Вечірнє сонце, дякую за всіх, 
котрі нічим не осквернили душу. 
За те, що завтра жде своїх натхнень. 
Що десь у світі кров ще не пролито. 
Вечірнє сонце, дякую за день, 
за цю потребу слова, як молитви.

***

 

Очима ти сказав мені: люблю. 
Душа складала свій тяжкий екзамен. 
Мов тихий дзвін гірського кришталю, 
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон. 
гукала тиша рупором вокзальним. 
Багато слів написано пером. 
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні. 
Не раз хитнула доля терезами. 
Слова як сонце сходили в мені. 
Несказане лишилось несказанним.

***

 

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити, 
І кожен фініш – це, по суті, старт, 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено, 
Хай буде вік прожито, як належить, 
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити. 
Це зветься досвід, витримка і гарт. 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше, 
А може бути зовсім, зовсім зле. 
А поки розум од біди не згірк ще, – 
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено. 
Єдине, що від нас іще залежить, – 
Принаймні вік прожити як належить.

***

 

Тут обелісків ціла рота. 
Стрижі над кручею стрижуть. 
Високі цвинтарні ворота 
високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати. 
Печалі бронзове лиття. 
Лежать наморені солдати, 
а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними. 
Хтось, може, щось колись забув. 
Хтось, може, зорями сумними 
у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку, 
які несказані слова… 
Тут на одному обеліску 
є навіть пошта польова.

***

 

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять, 
в сімнадцять гарних, неповторних літ! 
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. 
Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька. 
Але печаль приходить завчасу. 
Це ще не сльози – це квітуча вишенька, 
що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю: 
хлопчина їй не відповів взаємністю. 
І то чому: бо любить іншу дівчину, 
а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. 
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

***

 

Вже почалось, мабуть, майбутнє. 
Оце, либонь, вже почалось… 
Не забувайте незабутнє, 
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне, 
не загубіться у юрбі. 
Не проміняйте неповторне 
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди, 
минає славне і гучне. 
Шукайте посмішку Джоконди, 
вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку, 
і сонце завтрашнього дня, 
вечірню в попелі жаринку, 
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона, 
в невідворотності зникань, 
як рафаелівська Мадонна 
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики 
людей велика ряснота. 
Нехай тендітні пальці етики 
торкнуть вам серце і вуста.

***

 

ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар: 
під небом у чистому полі, 
для різних людей, 
для щедрих і скнар, 
продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш, 
а другі – як бідні Міньйони. 
Хту купляв собі Долю за гріш. 
А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив. 
Дехто платив сумлінням. 
Дехто – золотом золотим. 
А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні, 
до покупців горнулись. 
Долі самі набивались мені. 
І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне, 
душею покликала очі… 
– Ти, все одно, не візьмеш мене, – 
Сказала вона неохоче.

– А може візьму? 
– Ти собі затям, – 
сказала вона суворо, – 
за мене треба платити життям. 
А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така? 
Як твоє ім'я? 
Чи варта такої плати? 
– Поезія – рідна сестра моя. 
А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон. 
І диво велике сталось: 
минула ніч. І скінчився сон. 
А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама. 
І що зі мною не станеться, – 
у мене жодних претенсій нема 
до Долі – моєї обраниці.

***

 

Джерело: 
Мій Кіровоград