Поки я сиджу і мовчу, не видно, що хвора. Тільки встану і почну розмовляти, мою хворобу не помітити не можливо

Життєві перешкоди перевіряють людину на витривалість, мужність та стійкість. Багаторазова паралімпійська чемпіонка України та світу з легкої атлетики, штовхання ядра та метання диску, кавалер ордену «Княгині Ольги» ІІ та ІІІ ступенів 37-річна кіровоградка Алла Мальчик щодня долає перешкоди, адже в неї вроджений дитячий церебральний параліч.

Перші спортивні досягнення
Алла активна паралімпійська спортсменка, багато працює над собою, тренується щодня по шість годин. Результат – успішні виступи, перемоги на престижних змаганнях не лише всеукраїнського, а й міжнародного рівнів. 

У дитинстві Алла захоплювалася шахами, а в юному віці почала цікавитися серйозними видами спорту – штовханням ядра, метан­ням диску та легкою атлетикою. Успішним для неї, тоді ще 23-річної дівчини, став 2001 рік, коли вона поїхала на чемпіонат світу «Ігри Робінгуда» серед хворих на дитячий церебральний параліч.

– На чемпіонаті було представлено понад 80 країн світу. Перед  цим змаганням я стала чемпіонкою області зі штовхання ядра, а вже у 2001 році потрапила в збірну України з цього виду спорту. Я дуже хвилювалася, адже перший раз брала участь у змаганнях такого рівня та ще й виступала без тренера. Я вже не пригадую деталей, що тоді запам’яталося, хто вразив, але не забуду ніколи, що тоді я привезла три медалі: за перше місце в змаганнях зі штовхання ядра, друге – з легкої атлетики і третє – з метання диску, – ділиться враженнями Алла від першого чемпіонату міжнародного рівня.

Жінка пригадує, що попри те, що легкою атлетикою вона займалася на той момент не так давно, проте їй досить швидко вдалося потрапити у збірну області з даного виду спорту.

– Після одного року тренувань я зуміла потрапити в обласну збірну з легкої атлетики. Це взагалі рекорд, – каже паралімпійська чемпіонка.

 
Дванадцять років безперервних перемог
Дванадцять років поспіль Алла Мальчик на паралімпійських іграх та чемпіонатах зай­мала призові місця. 

– До 2011 року я постійно була лідером. Кожен рік приносив вагомі перемоги, – гордо каже спортсменка, виокремлюючи найпам’ятніші.  

Так, 2001 року Алла встановила рекорд України зі штовхання ядра, зайняла перше місце з метан­ня спису, стала призером змагань із метання диску та штовхання ядра. У 2002 році серед вагомих досягнень – друге місце зі штовхання ядра та третє з метан­ня диску на чемпіонаті світу у Франції. Наступного року Алла взагалі встановила світовий рекорд зі штовхання ядра та була другою з метання диску на чемпіонаті Європи в Нідерландах. Першість зі штовхання ядра та метання диску у 2004 році Алла здобула й на відкритому Чемпіонаті в Голландії. Лідерство продовжилось і наступних років із даних видів спорту на всесвітніх іграх в США, чемпіонаті Європи у Фінляндії, зимовому чемпіонаті світу у Швеції, чемпіонаті світу в Нідерландах, ХШ Паралімпійських іграх в Китаї та багатьох інших змаганнях.

– У Лондоні мене засудили. Це мене дуже здивувало і образило, адже це були єдині змагання, де так засуджували, адже на олімпіадах так не робиться, –  пригадує Алла. 

Допоміг Аллі розкрити та розвивати її спортивні здібності тренер Олег Соколовський. Саме він підтримує її, скеровує здібності, розвиває силу волі.

– Кожного дня – по два тренування, крім четверга. Четвер у мене вихідний. Але я вдома роб­лю зарядку, – розповідає Алла, наголошуючи на тому, що потрібно над собою працювати, не здаватися.

 
Завдяки спорту отримала квартиру
Одна із перемог на престижній олімпіаді в Афінах принесла паралімпійській спортсменці не просто перемогу, а й власне житло. Відтепер Алла дев’ять років живе окремо від своєї­ мами та сестри. 

– Дев’ять років живу сама. До цього проживала з мамою. Коли ми жили втрьох в однокімнатній квартирі, було тіснувато всім. Завдячуючи спорту після олімпійських ігор в Афінах, де я зайняла третє місце, мені дали квартиру. Половину заплатила я, а половину міськвиконком. Це було у 2004 році, – з гордістю каже жінка про успіх. 

 
«Зійшла з дистанції»  через травму
Та попри таке сильне бажання – досягати високих результатів у спорті, жінці на деякий час довелося «зійти з дистанції». Каже, під час одного із тренувань отримала травму спини, після чого був період реабілітації. 

– Два роки я лікувалася. Вий­шло все так безглуздо. Я була на тренуванні, саме тримала штангу вагою 80 кілограмів. Коли з нею присідаєш, то не важко, я вже звикла. Але якось так сталося, що я спіткнулася із штангою і отримала травму, – бідкається жінка, після чого каже, довелося лежати на витяжці у Знам’янській бальнеологічній лікарні. 

Зараз Алла себе почуває краще. Знову повернулась до активних тренувань. Каже, в неї є мета і зараз вона впевнено до неї йде. 

– У Ріо-де-Жанейро наступного року має відбутися чергова олімпіада. Я зараз до неї активно готуюся. Планую потрапити на чемпіонат. Усі мої плани спрямовані туди, – впевнено каже Алла.

 
Хвороба - не завада
Хвороба ніколи не повинна бути перешкодою, впевнена жінка. Потрібно долати всі життєві негаразди.

В Алли інвалідність другої групи. У неї дві вади – дитячий церебральний параліч та дефект мови. Причому друга – наслідок ДЦП.

– До п’яти років я взагалі не розмовляла. Моя мама, сестра, бабуся і дідусь розповідають, що все, що я хотіла, брала сама і не важливо, де воно лежало. 

Інколи жінка рухається важко, час від часу спотикається, раніше навіть через це непритомніла. 

– Я ходяча, але мене інколи заносить, я спотикаюсь. Мене трясе, хитає. Поки я сиджу і мовчу, по мені не видно хвороби. Щойно встану і почну розмовляти, мою хворобу не помітити не можливо, – розповідає жінка, додаючи, що зараз уже хоч не падає. 

Алла каже, що наслідком хвороби став дефект мови. Загалом сторонньої підтримки вона потребує лише у тих випадках, коли її щільний графік розписаний і вона вкотре активно тренується до наступних змагань.  

– Вдома я все роблю самостійно, якщо чогось не знаю – телефоную мамі. Вона і сестра мені допомагають. За це я їм безмежно вдячна. Я люблю їх і мені приємно, що вони мене завжди підтримують, – каже жінка.

 
У Радянському Союзі інвалідів не було
Про життєві труднощі Алла знає, як ніхто. Адже через свою хворобу вона не раз відчувала на собі колючі погляди, непорозуміння, чула образи. 

Виховання дівчинки пройшло в Знам’янському інтернаті. Сюди потрапила через хворобу. 

– У Радянському Союзі інвалідів не було. Мамі сказали, що таких, як я, не беруть до школи, що такі дітки навчаються вдома чи в інтернатах, – згадує Алла, як тоді визначилось її дитинство.

Своє виховання в інтернаті Алла пригадує тепло, про погане ставлення не розповідає, навпаки, каже вихователі націлювали на дружні стосунки. 

– В інтернаті були певні непорозуміння між дітьми, але у нас були хороші вихователі, тому вони конфліктів не допускали, – згадує жінка.

Параолімпійська спортсменка каже, що у початкових класах її з інтернату забирали щодня.

– Пізніше щосуботи, потім через тиждень, а  вже з четвертого класу ми всі їздили на електричці самостійно. Нас було близько десяти дітей із Кіровограда, – пригадує Алла.

Більше того, спортсменка стверджує, що в інтернаті було набагато краще, ніж тоді, коли вона потрапила в інший колектив.

– Чому там було легше? Усі були однакові. Там була закрита зона, діти хворі на ДЦП. Ми далеко втекти не могли. Нас учили не ображати один одного, – пригадує Алла, додаючи, що зовсім інші враження були потім. – Там виходиш зі школи і все легко, все пристосоване для тебе, а тут потрапляєш в абсолютно інший світ… 

Після десяти років навчання в інтернаті Алла повернулася до мами. Разом із сестрою та мамою жили в однокімнатній квартирі. Рік знадобився їй, щоб адаптуватися до нового життя. 

– Після навчання в інтернаті цілий рік сиділа вдома. Знаєте, як після інтернату?... Спочатку я була в одному суспільстві, а тоді потрапила в інше. У нас люди жорстокі. Мене сестра захищала від хлопців і дівчат, які в під’їзді намагалися мене образити. Вона усіх виховувала, – згадує Алла.

Пізніше Алла Мальчик почала займатися освітою, закінчувала курси, отримувала різні спеціальності – дизайнера, масажиста, психолога, бухгалтера. Та знай­шла себе в спорті. Швидко вловлювала його закони, відкривала в собі нові здібності і щоразу досягала нових вершин. Утім для неї вершини не закінчуються, нова олімпіада – і нові досягнення, які приносять жінці  насолоду і дають справжню життєву гармонію.

Вікторія CЕМЕНЕНКО, спеціально для «КП»

Джерело: 
Мій Кіровоград