Вікторія Яремчук: Я кажу – «Алло, Саша, Саша!», а мені у відповідь: «Вашого Саші більше немає. Я його вбив»

В одному з попередніх  «КП» опублікувала фото документів солдата із Добровеличківки Олександра Яремчука – їх невідомі виклали у групі «Правого сектору» у соцмережі «ВКонтакті». Наступного дня після виходу газети до редакції зателефонувала мама бійця. Жінка розповіла, що син уже більш як два тижні зник безвісти, а фото документів у соцмережу виклав невідомо хто, зламавши сторінку. Окрім Сашиних, там були світлини ще чотирьох вояків. Вони нібито теж вважаються зниклими.

Встаннє Вікторія спілкувалася з сином 24 серпня ввечері. Після короткої розмови, він більше на зв’язок не виходив.

– Його телефон був поза зоною, потім з’явився у мережі і я зателефонувала. Саша сказав: «Мам, все в порядку, я живий, здоровий, зараз буду зайнятий, відключаюся». На цьому все, – згадує Вікторія Яремчук.

Ні 25-го, ні 26 серпня син на зв’язок не виходив, хоча досі йому це вдавалося щодня. 

– Мені було достатньо бодай кількох слів: «Мамо, все в порядку, я живий». Я просто рада була почути його голос, – говорить Вікторія.

27 серпня жінка отримала повідомлення, що син з’явився у мережі. Вона одразу ж набрала Сашу, однак почуте шокувало.

– Коли почула з’єднання, почала казати: «Алло, Саша, Саша!». А мені у відповідь: «Вашого Саші більше немає». Я запитую: «Як немає? Хто ви? Чого у вас телефон мого сина?». А у відповідь – «Я його вбив», – із жахом згадує жінка.

Приблизно такі ж слова почула і сестра Олександра, яка теж подзвонила братові, отримавши сповіщення на телефон, що він з’явився у мережі.

– Цей тип їй сказав: «Це наша земля, ми сюди нікого не кликали, ми їх будемо убивати, бо вони бандити», – переказує Вікторія.

Каже, сепаратист, у якого тепер телефон її сина, дзвонив родичам і друзям Олександра і розповідав про те, як убив хлопця. Подзвонив і батькові солдата, спочатку прикинувшись сином.

–Він подзвонив до чоловіка і говорить: «Ти що, не чуєш, це ж я, твій син Саша!». А чоловік відповідає: «Це не голос мого сина». А той тоді каже: «Ну то це я твого сина вбив і дзвоню тобі про це розказати», – переповідає Вікторія.

Того ж дня вона з чоловіком пішла до військкомату в Добровеличківці, проте там ніякої інформації про їхнього сина не було. Зрештою, батьки Сашка звернулися до Центру звільнення полонених, що на Дніпропетровщині.

– Там записали всі дані про сина, але сказали, що заяву про зникнення ми повинні зареєструвати в СБУ. У Добровеличківці відділення СБУ немає. Ми звернулися у Новоукраїнку, але там відповіли, що таку заяву не реєструють і переадресували у Кіровоград. Наступного дня, 28 серпня, нас прийняли в СБУ, що в обласному центрі. Проте майор сказав, що нашу заяву зареєструвати не можуть, бо у регіональних відділеннях це не роблять. У мене була істерика. Ми приїхали за 200 кілометрів для того, щоб у СБУ мені сказали, що не приймуть заяву? І так була у жахливому стані – моя дитина невідомо де, ніхто нічого не знає. У результаті в СБУ порадили написати заяву на ім’я Наливайченка (голова СБУ, – ред.), і ми листом відразу її відправили, – розповідає Вікторія. 

Не маючи жодної звістки з військкомату, жінка почала шукати бодай якусь інформацію про сина сама. Через знайомих вона вишукувала телефони товаришів Саші по службі та командирів. Так Вікторія з’ясувала обставини, за яких син зник безвісти.

– Ми знали, що Саша служить у третьому полку спецпризначення. Коли я починала щось розпитувати в нього, він казав: «Мам, тобі це непотрібно знати. Не переживай, все буде нормально». Потім ми дізналися через знайомих, що він служив у першому батальйоні, у першій роті. А потім з’ясували, як він зник. Це було на Савур-Могилі. 24 серпня там були бої, солдатів поранили, у тому числі і кіровоградських. Із усіх хлопців, що служили з сином, погодилися супроводжувати поранених тільки чотири солдати, серед яких і мій Саша. Командир дав джип, і вони забрали цих дев’ятьох поранених хлопців, – розповідає те, що вдалося дізнатися, Вікторія.

– Коли я почала спілкуватися з бійцями, що були в машині разом із моїм сином, з’ясувалося, що вони забрали поранених і виїхали. Їм хтось передзвонив і наказав заїхати у село Петровське, бо там наче ще були поранені хлопці. Усі прекрасно знали, що це село повністю підпорядковане сепаратистам. Хлопці сказали, що не можуть туди заїхати, оскільки у машині лежить дев’ятеро поранених. Але їм наказали їхати. Коли вони під’їхали до мосту, на них уже чекали сепаратисти на БТР. Їх хтось здав, – продовжує мати.

Розповідає, солдатів почали обстрілювати в лобове і бокове скло. За розповіддю Сашиних товаришів, жінка зрозуміла, що син сидів на передньому сидінні біля командира групи.

– Стріляти почали якраз з правої сторони, де сидів Саша. Однією чергою був поранений він, водій і хлопець, який сидів позаду. Далі, за розповіддю солдат, машина перевернулася. З того моменту вони більше не бачили Олександра, – переказує Вікторія.

Батьки вірять, що їхній син живий. А розповіді сепаратиста про те, як він убивав Сашу, вважають брехнею. Мама хлопця каже, він навіть не зміг назвати місця, де трапився обстріл. Вважає, сепаратист просто знайшов телефон її сина, а потім задля власного задоволення вирішив познущатися над батьками і родичами українського вояки. 

– Ми з чоловіком на таблетках, на уколах, крапельницях, тому що все це витримати просто нереально! – зізнається жінка і додає, що у пошуках Саші в СБУ їм радять звертатися до Міноборони, там переадресовують у міліцію...

– Нас ганяють колами. Негативної інформації стільки, що ані серце, ані голова не витримують. Хто виклав фото документів сина у групу «Правий сектор» в соцмережі, адміністрація групи не повідомила. Сказали, сервер зламали й інформацію у групу міг викладати хто завгодно. Через півгодини після нашої розмови фото взагалі видалили. У військкоматі жодної інформації немає, – констатує Вікторія.

– Із 24 серпня минуло більш, як два тижні. Інформації ніякої, телефон – у сепаратистів, документи невідомо де. Нам із чоловіком у хату заходити важко. Тут його речі. Ця невідомість – гірша за все. Але я дуже вдячна за небайдужість командиру частини В2336 Віталію Пікуліну, офіцерам частини підполковникам Едуарду Федоровичу і Сергію Задорожному та майору Миколі Григор’єву, – говорить мати.

Вікторія розповідає про сина з гордістю. Каже, Саша служить контрактником з 2010 року, на схід поїхав воювати ще у квітні. Він – патріот до мозку кісток. Мама впевнена, воював би на сході, навіть якщо б і не був контрактником, адже дуже любить свою країну.

– Він справжній патріот своєї країни. Я прекрасно знаю, що навіть якщо б мій син не служив за контра­ктом, все одно пішов би добровольцем, – впевнена Вікторія. – Саша ніколи в житті ні за чиєю спиною не ховався, бо це не та людина. І навіть якщо б у сина була можливість ухилитися від служби, він би цього ніколи не зробив, бо у нього є честь, гідність і любов до своєї країни. 

– Інформації поки що ніякої немає. Офіційно ми не можемо сказати, що Олександр загинув. Поки не буде знайдено тіло або поки не об’явиться хоч одна людина, яка б бачила, що він загинув, ми не можемо так казати. Вбитим його не бачив ніхто. Якщо він десь у полоні, я буду безмежно радий. І безвісти зниклим він не визнаний, і серед живих і серед мертвих його немає. Із чотирьох військовослужбовців, котрі були у тій машині, що підірвали на блокпості, ніхто не бачив його вбитим. Був бій, був обстріл, – сказав у коментарі «КП» тимчасово виконуючий обов’язки заступника командира військової частини В2336 по роботі з особовим складом майор Андрій Неживий.

Тим часом із неофіційних джерел «КП» вдалося з’ясувати, що пошуки Саші і його бойових побратимів нині тривають. До них долучилися не лише пошукові загони, а й військові пенсіонери. Однак результатів поки немає ніяких. Військові чини припускають, що Саша та інші вояки можуть бути в полоні у терористів.

 

Олена Несен, "КП"

Джерело: 
Мій Кіровоград