На його надгробку написано: «Серж Лифар із Києва”

Із початком війни дирекція Гранд-Опера втекла, нова влада призначила Сержа Лифаря директором. Він погодився і врятував храм мистецтва від пограбування, не дав вивезти ні картин, ні майна. Відомо, що Гітлер запрошував Лифаря на аудієнцію, але Серж ухилився від зустрічі. 

Згодом «патріоти» оголосили Сержа Лифаря зрадником і винесли смертний вирок. 1944 р. Лифар виїхав до Монако, де керував трупою «Нуво балле де Монте-Карло». На щастя, розлука з Парижем була недовгою: після зустрічі з генералом Де Голлем маестро повернувся. Він приходив у театр о восьмій ранку, а йшов опівночі, працював без асистента.
 
У 1947 р Лифар заснував у Парижі кафедру хореографії, із 1955 р. – вів у Сорбонні курс історії та теорії танцю. Українця обрали членом Французької академії.
Красивий, гарної статури, справжній світський лев, дехто казав: «Нарцис». 

Роки не псували Лифаря, його портрети не сходили з обкладинок газет і журналів. Прекрасний оповідач, якого можна було слухати годинами; чутливий, емоційний. Щирий, простий, інколи від бурхливої радості вдавався до глибокого суму. 

Лифар писав: «Я завжди маю рацію, навіть, якщо помиляюся. Я людина слова та діла. У мене дуже закритий і нелюдимий характер. Я ніколи не мщу за себе. Моя помста – це мої перемоги. Я не гонористий. Але дуже горда людина. Я завжди страждаю мовчки. Не ревнивий. Завжди розлучаюся з мерзотниками. Прощаю всім усе. Але, на жаль, не забуваю ніколи».
 
Серж був людиною забезпеченою, але так і не спромігся купити в Парижі ні будинку, ні квартири. Він вважав за краще жити в шикарних готелях, Сержа Лифаря мало обходив побут. Він віддавався колекціонуванню книг, картин, рукописів, театрального реквізиту, поповнюючи колекцію, подаровану йому Дягілєвим. 

Подарувала доля Сержу Лифарю і вірну кохану дружину – шведську графиню Ліліан Алефельдт Лаурінг.
У 1955 році вона подарувала своєму Ромео черевичок із щирого золота, який зберігали у банку Швейцарії.

1958 року французький балет гастролював у СРСР, а Сержеві (Голові Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО) відмовили у візі. Пізніше він чотири рази відвідував Радянський Союз, подарував 12 рідкісних видань: автографи Пушкіна, Лермонтова, Шаляпіна і одержав цінний сувенір... пластмасовий супутник за 52 копійки.

Г.Тютюнник, який спілкувався з Сержем у Парижі в 60-х роках, згадував, що Лифар говорив і українською мовою, навіть якось зустрів своїх гостей в українському народному костюмі.

1971 р. упокоїлася Габріель Шанель. 88-річну Коко поховали у Лозанні, а поряд із білим квадратом лишили величезний шмат землі. Там мав бути Серж Лифар.

У 80 років маестро зліг, але відмовився від лікарні. Серж Лифар багато писав лежачи (за життя написав 20 книг із хореографії, мемуари), точно визначив день і час свого відходу, але не втрачав гумору, підтримував дружину.

Золотий черевичок, прикрашений брильянтами, Орден Почесного Легіону, він заповів Україні. Останні слова Лифар сказав лікарю: «Рауле, я не боюся померти, я ніколи не спекулював, я тільки любив».

Серед паперів чоловіка мадам Лифар знайшла запис про бажаний напис на могилі й місце останнього притулку. Та графиня ревнувала чоловіка й на тому світі, тому могила маестро з’явилася не біля Коко, а на цвинтарі Сент-Женев’єв де – Буа біля Парижа із словами на надгробку: «Серж Лифар із Києва”.

Джерело: 
Мій Кіровоград
Важлива новина: 
0