“Мій батько, Володимир Семенович Черноскулов, ще пацаном пішов на війну…”

09/05/20 07:05 Суспільство

Щорічно, вслухаючись у буяння весни та радісне щебетання пташок у високості неба  з балкона своєї затишної трикімнатної квартири в авіаційному містечку Кропивницького, мій співрозмовник відчуває, як набігає травнева тиша переможного сорок п’ятого. Про це пише Златопіль, передає МК.

– У нашій селянській родині переважали почуття любові милосердя, чуйності, відповідальності за справу, – згадує ветеран. –  Перші життєві знання отримав від матері, Парасковії Миколаївни. Чотирирічного  забрала вона мене на холодну Північ, де працював у риболовецькій  артілі на річці Іртиш  батько, Семен Миколайович. У роки колективізації він був засланий до Тобольської губернії на п’ять років.

У лютому сорок другого десятикласник Володимир Черноскулов був направлений добровольцем до Свердловського піхотного училища. По закінченні навчання у ньому за шестимісячним  курсом у на  відділенні кулеметників новоспечений лейтенант  увійшов до резерву офіцерського складу Верховного Головнокомандувача. У листопаді того ж року беруть початок  фронтові дороги заступника командира роти протитанкових рушниць 150 окремої стрілецької бригади 20 армії Західного фронту.

У можливість власної  смерті Володимир не вірив, як не вірить у неї ніхто, не побувавши на краю життя, не усвідомивши чужої смерті, як своєї власної, побаченої в іншому. Найбільше запам’яталися йому на війні люди в сірих шинелях –  одвічна  піхота, яка являє постійну ціль для всієї незліченної, сліпої та холодної сталі,  так дивовижно потворно зібраної на війні. Вже тоді чітко зрозумів: війна – найважчий і найжахливіший за всю історію людства університет.

–  Пам’ятаєш поетичні рядки Твардовського: “Я убит подо Ржевом в безымянном болоте”? – цікавиться співрозмовник. – Там я прийняв перший бій. Він почався. ледь ми зайняли оборону, прибувши до району очікування під  містом. Незабутніми були також криваві бої  на території Польщі, якою просувалися війська на захід, ближче до Вісли. Колосальне скупчення машин і нескінченні колони піхотинців, вступ на територію Німеччини, з якої наші війська готувалися до вирішального удару – взяття Берліну, форсування річки Одер. І зараз згадую про те, як ми, воїни, мріяли зігрітися в лютий мороз, від якого холоне кров і зупиняється серце.

З розповіді ветерана дізнаюся і про його фронтові поранення. Перше з них він отримав 3 березня 1944 року на білоруській землі під час взяття висотки, яка мала стратегічне значення для наступу  військ. Тоді командир взводу лижної підготовки 159 стрілецької дивізії Західного фронту старший лейтенант Черноскулов був нагороджений орденом Червоної Зірки. Після одужання продовжував воювати у 787 стрілецькому полку 222 стрілецької дивізії 33 армії Західного фронту. Вдруге був поранений у ліве плече 28 квітня 1945 року на території Німеччини, На госпітальному ліжку в Єрфурті зустрів повідомлення про Перемогу.

Спогадом про участь у війні стала для Володимира Семеновича ще одна бойова нагорода – орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.

 –  Яким  було для вас мирне життя…

  – У січні 1946 року після демобілізації з армії  в званні капітана повернувся думками до довоєнної мрії –  літати у небесній блакиті. Тому після нетривалого перебування на посаді голови комітету з фізичної культури та спорту Сухолізької райради  Свердловської області, разом із другом – секретарем райкому комсомолу подалися до Бугурусланської авіаційної школи пілотів цивільної авіації в Оренбургській області. Після закінчення навчання  у травні 1948 року за розподілом був направлений до Якутії у 234  авіазагін пілотом на літак «По-2».  Дослужився  до начальника льотно – штурманського відділу Якутської окремої авіагрупи на літаках  По – 2,   По- 2С, ЛІ-2,  ІЛ-14 . У повітрі провів понад 10 тисяч годин, що давало можливість отримати за умов виконання й інших вимог звання пілота першого класу, що вважалося на ті часи ледь не подвигом.

 Мабуть, щось символічне є в тому, що відповідний наказ  підписаний саме у День Перемоги – 9 травня 1958 року. Для мене це був знаковий документ.

 Володимире Семеновичу, знаю що місцем народження є російська земля…

– Я зрозумів суть запитання. У 1960 році на базі колишнього Кіровоградського Вищого військового авіаційного училища було створено Школу  вищої льотної підготовки Цивільної авіації , до якої я був переведений по службі. Пройшов шлях  від командира корабля – інструктора літака ЛІ – 2  до командира авіаційної ескадрильї  літаків Іл-14. У 1965 році перевчився на турбогвинтовий літак АН- 24,  командиром  якого  працював у ШВЛП та утвореному на початку 70-х років Льотно–штурманському училищі Цивільної авіації. У повітрі провів 18 368 годин у повітрі, став відмінником Аерофлоту. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Протягом тривалого часу працював на посаді інструктора тренажеру Кіровоградського Вищого льотного училища. Літаком АН -24 за дорученням командування закладу відвозив до Москви у 1972 році льотчика – космонавта Олексія Леонова, який був гостем міста. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

– Восени цього року зустрічатиму свої 96 прожитих років, а у липні –  68 років подружнього життя. У 1952 році був у відрядженні в Ульяновську, де знайомився з новими типами літаків. Одного вечора зайшов на гарнізонного будинку офіцерів на танці. Там і познайомився з Ією Григорівною, на один рік молодшу від мене. 6 липня  того ж  року зіграли весілля. Дружина у мене – молодець! Завжди зі мною: куди я, туди й вона. Разом поїхали до Якутська і повернулися до Кіровограда. Щасливі тим, що маємо сина та дочку, двох онуків та трьох правнуків.

Радію, що не забувають про мене колишні колеги, члени ветеранської організації Національного авіаційного університету та його керівництво, працівники міської ради, які привітали із Днем Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

– Для мене батько завжди слугував прикладом у тому, як будувати життя. По суті,  ще пацаном пішов  на війну. Не відмовився від своєї мрії літати. Майже половину життя провів у повітрі. Завжди мав багато друзів, з яких вже мало хто й залишився. Я горджуся  своїми батьками, – сказав у розмові зі мною по телефону син фронтовика Володимир, який теж став пілотом і живе в Ташкенті.

Мені немає що додати до  почутого від співрозмовника.

Джерело: 
Мій Кіровоград