Місто манекенів, небачена ріка і Море Нарицаємоє

Грубезний «Словник уявних місцин» (The Dictionary of Imaginary Places), написаний Альберто Манґуелєм та Джянні Ґвадалупі (Alberto Manguel, Gianni Guadalupi), можна читати з будь-якої сторінки і цілими місяцями, а то й роками відкривати щось невідоме й непізнане.

У цьому словнику автори зібрали описи країн, міст, сіл, рік, островів, морів, озер, які ніколи не існували, але були описані в історичних книгах, нанесені на мапи або ж згадуються в літературі.

Тут безліч Амадок, але нема самої Амадоки, як нема і Фоґельбурґа – дивного геометричного міста, що лежить на півдорозі між Львовом і Парижем, а заселене манекенами, «які пильно імітують рух вулиці, зупиняються проти вітрин, кудись квапляться, виповнюючи собою еластичний простір, обслуговують таких, як і вони, в кравецьких майстернях, манікюрнях, фризієрнях і рестораціях, де подають картон в мастилі. Буває, що вони ходять попід ручки, кидають зимні усміхи, вдивляються в далину. Ніколи не з'являються поодинці. Мета їхнього існування – оживляти бодай позірно тривимірність пласких проспектів міста».

Фоґельбурґ існує лише в творчості львів’янки Дебори Фоґель (1902, Бурштин – 1942, Львів), яка товаришувала і з Іґнацієм Віткєвічем, і з Бруно Шульцом, листувалася з ними і залишила розкішну фантазійну прозу.

Дебора загинула у львівському гетто зі своєю родиною – матір'ю, чоловіком і сином. Разом з нею загинули сотні єврейських інтелектуалів і митців. Однак домінує чомусь лиш Бабин Яр.

Але я про Амадоку...

Не про роман Софії Андрухович, а про озеро, яке чи то було, чи то його не було, однак до американського словника не потрапило. Але таких Амадок було більше.

Була ще ріка, яка з'явилася на мапі Галичини.

Галичина б ніколи не стала П'ємонтом, коли би попала під окупацію Пруссії або Московії. І для українців, і для поляків Галичина була їхніми легенями, територією доволі вільного духу. І це при тому, що наша пані цісарева Марія Терезія не мала особливого бажання приєднувати терени, про які вона нічого не знала й не чула. Однак переконав її син – цісар Йосиф ІІ-й, і 1772-го року австрійські війська зайняли Галичину.

Першим губернатором Галичини став граф Антон Перґена, який з кількома цивільними урядовцями прибув до Львова і відразу взявся за вивчення приєднаних земель, а вже наступного року з'явився так званий «меморіал Перґена» на 244 сторінки, який є дуже цінним історичним свідченням про те, як виглядала наша Галичина 250 років тому. Описано в ньому докладно всі села й міста та харчові продукти, шляхту, релігію і духовенство, міщан і міський промисел, селян, євреїв.

До того часу жодного перепису населення не було, не було достовірних мап, а мешканці одного повіту не знали нічого про мешканців сусіднього, безліч гірських сіл були не зареєстровані й на жодній мапі не позначені. Галичина була для Австрії та Московії Ultima Thule. Тому й не диво, що в трактаті поділу Польщі кордон між обома імперіями пролягав по ріці Підгірець... яка ніколи не існувала.

Отже, було на наших теренах уявне місто, було озеро і була ріка. Бракує моря.

Без моря український «Словник уявних місцин» не повний. І я відшукав те море. Воно було! Історія з ним дуже нагадує иншу бюрократичну придибенцію, пов’язану з опискою двірського писаря, який складав зі слів імператора Павла І указ про підвищення в чинах. Він у фразі «прапорщики ж (такі-то) – в подпоручики» помилково написав «прапорщик Киж». Таким чином в указі поряд з реальними прізвищами опинився неіснуючий прапорщик Кіж. Та це не завадило імператорові дописати: «подпоручика Киж в поручики», а ще за кілька днів зробити його штабс-капітаном. Так той Кіж доліз аж до полковника. І щойно тоді, коли імператор забажав побачити свого любимця, а його не знайшли і з'ясували, в чому справа, всі на смерть перелякалися. Бо повідомити царя про це ніхто не відважився. Замість цього доповіли, що полковник Кіж передчасно помер. Цар зітхнув: «Жаль, хороший был офицер».

У наших давніх судових та поліцейських архівах можна знайти немало таких чудес. Публікували їх і Орест Левицький, і Микола Горбань, а письменник Григорій Коваленко (1868–1937), не лише розстріляний, а й надійно забутий, розкопав у 1900 році цікаву історію про море.

Почалося все з того, що 1884 року заможний хуторянин, ба ще й дворянин Кузьма Чміль поїхав на базар до Яготина. А був це не дурний чоловік і добрий господар. Змалку навчився читати, а що не дуже розумівся на літературі, то купував усіляке дешеве читво, зокрема й історію Карамзіна. З тих книг він навчився високого літературного стилю, яким і скрашував свою кореспонденцію.

Отже, вирушив у дорогу Чміль напровесні, сніг почав уже розтавати, але зночі підмерзло і вранці їхати було добре. Та коли він повертався по обіді, сніг уже геть розтав і розлився такими великими і глибокими баюрами по долинах, що Чміль ледве вибрався, бо колеса застрягали, й доводилося ледь не по пояс у воді бабратися.

Вдома, відігрівшись, Чміль написав до станового пристава таке прошеніє:

«Панові становому приставу, од дворянина і жителя хутора Чмелевого, Кузьми Чмеля.

Природні стихії, які, іміючи на увазі весняний час, бо настав уже, після люто-морозної зими місяць марець, сей правдивий післанець наступаючої весни, – і під непереможним впливом ясно-пекучого сонця, той сніг, що вкривав поля і долини і цілу землю, став м'який і мокрий, а простіше сказати, стала із снігу вода, яка, будучи невпинена в своїй потужній течії, залила не тілько долини, – на се гріх і нарікати, – але й самий шлях, себто дорогу на м. Яготин. У будучих на тому шляху вибоях і долинах, особливо в тому місці, де оний шлях переходить через якесь западеніє землі, а простіше кажучи – через балку, зібралася велика сила води. І як той шлях чи казати б дорога призначена не для чого иншого, токмо для їзди по їй людям і усякого стану, що мають потребу чи то казенну, чи свою власну, то і я, дворянин Кузьма Чміль, дня 5 марця, іміючи потребу їхати по шляху, їхавши, доїхав саме до того великого розливу води, яко би видом моря, що узялося не з чого иншого, як тілько з розтавшого снігу, теє нарицаємоє море, в турботі і бунті многомятежних хвиль будучеє, трохи не проглинуло мене, више реченного дворянина, не зважаючи на малих дітей моїх. І коли я не зістався в тій холодній пучині, то тілько дякуючи щирости мого коня, маючого високі прикмети моральні і совісно справляючого свої обов'язки, що і кожний на свойому місці робити довжен. Та й то, гадаю, сеє було б неможливо, і певно покладати треба, що помогла міцність мого воза, недавно окованого новими шинами, що і кожний порядний чоловік, а особливо дворянин чинити мусить. Ото ж я, запобігаючи лихові, і не бажаючи ні для себе, ані для кого иншого наглої смерті, бо шкода чоловіка, та ще й дворянина, та ще й маючого дрібних дітей, вдаюся до вашої милости, чи не могли б ви знайти способа, показаного в законі, до викорененія оного нарицаємого моря, аби воно не погубляло душ християнських.

А як я єсть природний дворянин, хоча і не состоячий в службі державній, але все ж служачий підпорою отечеству, то не звертаюся до волосного правленія, станові мойому неблагопристойного, а до вашої милості. До сього руку приложив дворянин Кузьма Чміль, житель хутора Чмелевого».

Становий пробіг очима листа і приписав від себе: «Поліцейському уряднику Йоахиму Галушці передається сеє для можливого сполненія».

Галушка вже уважніше прочитав прошеніє, але зігнати людей, щоб гатили греблю, він не мав повноважень, бо це має робити волосне правленіє. А лист прирожденного дворянина так йому своїм високим стилем сподобався, що він його не раз перечитав, а тоді й сховав, щоб і самому навчитися писати так красно.

Відтак писав уже до Вовчківської волості:

«По предписанію пана станового пристава 3-ої округи об утопленії дворянина Кузьми Чмеля в нарицаємому морю і о розшуканію і викорененію оного моря, недозволеного вищим начальством, а з тої причини прошу оноє волосноє правленіє примусити селян до сполненія сеї натуральної повинності».

Урядників лист прийшов разом з иншими паперами, серед яких були розшукові листи на запропалих коней, телиць та панських собак. Такі листи мандрували від волості до волості, бо писар через тиждень або два відписував: «По розшуканію оної коняки гнідої масті в районі сеї волості не оказалося, через те сей лист передається до Сулимівського волосного правленія». Там, не знайшовши коняки, передадуть листа до иншої волості, і аж поки лист не обійде усі волості. Тим часом чоловік, до якого приблудилася чужа коняка, теж подає заяву до волості, і звідти теж починається листування «о розшуканію властителя коняки гнідої масті».

Лист Галушки попав до саме таких розшукових паперів. Днів через десять його переслали до сусідньої волості з припискою: «По розшуканію в районі Вовчківської волості оного нарицаємого моря не оказалося, через те сей лист передається до Борщівської волості для дальшого розшуканія».

У одній волості написали, що «моря окіяна в районі оної волості немає, і не звісно, де його можна дістати», а в іншій – що «оного моря немає, ніколи не було і по межових книгах і експлікаціях не записано».

У маленькому селі Гатці отаман, отримавши листа, скликав громаду. Громада, обговоривши все, що вона чула про моря, постановила: «Ми, нижче підписані жителі села Гатки, в присутствії сільського отамана і 32 господарів, іміючих право голоса у громаді, мали посужденіє о розшуканію моря по наказу волосного правленія. І як оного моря, ні нарицаємого, ані простого у нас у селі і на наших землях не знаходиться і здавна не бувало, а хоча й є болото Недра, то викоренити його немає жодної спроможності, бо ми люди бідні. До того ж Недру ніяк не можна вважати за море, коли навіть великий став у селі Пилипчому не числиться морем, хоч і подібний до його. Чутка ж є, що справжнє море знаходиться у городі Севастополі, нарицаємоє Чорне, куди й треба звернутися в сій справі. І для того ми постановили одноголосно: сього приговора одіслати до волосного правленія, в чому і підписуємося...»

Відіслали листа до волості, а там хлопець-писарчук, довго не роздумуючи, написав: «До Севастопольського Волосного Правленія о розшуканію і викорененію там будучого моря, нарицаємого Чорним…» і т. д.

Калюжа на Яготинському шляху давно вже висохла, минуло літо, минула зима, потім знову літо, а листи про море все ще мандрували по волостях. Могли б урешті десь і запропасти в архіві останньої волості. Тоді вже листування про море лежало у п'ятнадцятій волості Лопухівського повіту.

Але у 1890 році в повіті з'явився новий земський начальник і став перевіряти канцелярію. Коли б не та перевірка, лист полетів би і в шістнадцяту волость. А начальник, проглянувши 42 книги, дійшов до розшукових листів і побачив постановленіє селян Гатки про море. Нічого не второпавши, почав перечитувати все листування – і докопався, що діло почалося перед двома роками, а саме з донесенія урядника Галушки про «утопленіє дворянина Кузьми Чмеля в нарицаємому морю» і т. д.

Земський начальник і далі нічого не розумів. Але писар з переляку ляпнув, що, мабуть, мова не про реальне море, а «тут може розуміється море шкодливе для... державного спокою і ладу громадського!» В уяві начальника забушували хвилі народного повстання, а море перетворилося на революційну алегорію. Він пише до справника, вимагаючи арештувати дворянина Кузьму Чмеля.

Чмеля арештували, привезли до міста під сильною вартою і посадили у холодну. У нього на хуторі зробили трус, хоч гаразд і не знали, чого шукають. Чмелиха голосила, бо вже втратила надію знову побачити свого бідолашного Кузьму, тим більше, що і поліцейський десятник сказав: «Хто в такому ділі попався, тому світа не бачити!»

Поліція конфіскувала Чмілеві книжки, а серед них «якусь книгу без початку, небезпечну і незвісну» – то був том Карамзіна. До книг долучили кілька старих монет. Особливо одна монета з невідомим записом здалася непевною. Те все повезли до міста і вже ніколи не вернули Чмілеви.

Допит бідолахи нічого не дав. Він не знав, що відповісти на питання: «Про яке недозволене начальством море ти натякав? Кого хотів у ньому втопити?»

На щастя, був присутній при допиті й урядник Галушка. Він здогадався, що якби показав давню заяву Чмілеву про нарицаємоє море, то вся справа враз розв’язалася б. Бо тоді усі побачили б, про яке саме море писав Чміль. Але ж тоді його самого посадять під арешт, як довідаються, що він сховав у себе «казенну бумагу». Довго він роздумував – признатися чи ні. Але коли почув глухий стогін і ридання старого чоловіка, якого били в арештанській, то прожогом кинувся спиняти поліціянта, обіцяючи все з'ясувати.

Він знайшов спосіб, як пояснити, чому лист Чмеля опинився поза канцелярською книгою. Вирішив оформити його, як окреме «Діло». Узяв папку, де слово «Діло» було надруковане великими буквами, і вивів: «Діло №14, року 1888, об утонутії дворянина Кузьми Чмеля в нарицаємому морю і о скорененії оного моря». Тоді пришив ще один аркуш з кінця і на ньому написав, наскільки міг пригадати те, що колись писав до Вовчківської волості.

Вранці справник нарешті прочитав Чмелевого листа, зрозумів, у чому була плутанина, і відпустив його, попередивши, щоб «більше ніколи не писав таких дурниць. Коли пишете про калюжу, то й звіть її калюжою, а до моря вам зась...»

Так ото й накрилося діло про море.

Юрій Винничук, письменник

Джерело: 
Мій Кіровоград
Важлива новина: 
0