ЛЕСЯ УКРАЇНКА: ПРО ЩО НЕ ПИШУТЬ У ПІДРУЧНИКАХ

Справжню Лесю Українку годі побачити в шкільних підручниках. Уважному читачу Лесю відкриє її листування.

А щоб мати уяву про те, як формувалася українська еліта, то варто зважити на походження Лесі Українки. Бо це історія про справжнє українське коріння, шляхетність, національну пам`ять і династичність, які так характерні європейській цивілізації.

На світлині: Леся Українка із сестрою Ольгою, Берлін, 1899 р.

Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства.

Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

Ці люди не працювали фізично, мали достатньо грошей на книги, гарний одяг і любили подорожувати. Не дивно, що їхні діти виховувалися в європейській манері читати, перекладати й обговорювати Ґете, Мольєра та Шиллера. Вони не були відірвані від національного контексту, але вже не мали того романтичного замилування минувшиною, дивлячись на неї з точки зору своєї доби.

Тож Леся Українка була не закашляною нещасною жіночкою, якою її зображали в СССР. Це була небідна, дуже освічена дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло спілкування.

Її київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах (надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською – «Українському Парнасі»), обставлених гарними меблями. Вони грали на фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач.

Так формувалася наша національна аристократія.

Багатьох здивує, проте Леся Українка без сентиментів ставилася, наприклад, до творів класиків - Нечуя-Левицького і Панаса Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: "Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною…"

Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му вона використовує слово "модернізм" у значенні художнього напряму в українській літературі у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.

Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно зналася на тогочасних культурних тенденціях.

Хоч вона трохи втомлювалася, як писала, "від отельово-ресторанного життя", – воно не було їй чуже. Ось Леся пише родині з Бродів у 1901 році, як переїхала тогочасний кордон: "… без інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз мусіла класти компреси…" Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11: "…хоч мене знайомі закликали до себе, – мені було краще в отелі, бо не залежніше".

У Львові, замість трьох, вона провела чотири дні (запізнилася на потяг) і продовжила подорож: "… у пьятницю (13-го) сіла в Schellzug і за 6 годин була вже в Чернівцях". Schellzug – це тогочасний австрійський Інтерсіті+. Як бачимо, теперішніми потягами зі Львова до Чернівців можна дістатися лише на годину швидше.

Взагалі, здається, Леся любила їздити рейками, бо ж і з вінчання з Климентієм Квіткою в Києві поверталася додому на трамваї.

Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі до дядька Михайла Драгоманова, який тоді жив у Софії, вона пише: "Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…"

Знову ж таки в листі дядькові читаємо, який вона бачить вихід: "Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу".

А ось що вона пише в березні 1902 року сестрі Ісидорі із Сан-Ремо : "Було тут "утро:, що врядили приїжджі росіяни з Ніцци, але таке погане, що не тільки акторам, а навіть публіці було сором і ніяково дивитись одним на других… І програма така, як я не люблю, все якісь уривки, qui n’avaient ni queue ni tête (без початку і кінця). Ми всі дуже жалували, що пішли (нас затяг лікар і одна з актрис, ніяково було не піти), і ми з Наташею дали урочисте слово перед лицем вічного моря, що більш ми за границею на жадні російські "благоглупости" не підемо, хоч би нас на ретязі тягли".

Звісно, таке ставлення до метрополії не було безпідставним і суто емоційним. Це було природнє ставлення патріотки поневоленої країни до свого окупанта, але не більше: "Я не знаю, звідки пішла ся слава, що я така ненавидна націоналістка? Часто люде, познайомившись, дивуються, що я не їм великоросів, поляків і инш[их]…" (лист до Кривинюка М.В., 1897).

Коли Володимир Винниченко погрожував перейти в російську літературу, яка, мовляв, оцінить його талант краще, – Леся Українка сприйняла це дуже болісно. Здається, в тій же "Оргії" (де "Рим ходив у Грецію до школи") вона звертається саме до нього: :Ти не продався, — гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче. Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?" І це при тому, що сама Українка казала про себе як про "почитаєму, але не читому". Аудиторія у неї з`явилася вже після смерті – у 20-х роках, коли Микола Зеров у 1926 році сказав, що, нарешті, виріс читач для Лесі Українки.

Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий феменізм. "Камінний господар" – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка- спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.

Femme moderne бачимо і в драмі «Блакитній троянді», яку називали "дамською", вказуючи на її "безнадійний песимізм та безоглядний розпач". Старий лікар Проценко констатує, що "між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб". Ідеться про істерію, якою "хворіє" героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач.

Про Ольгу Кобилянську. Їхнє листування, справді, дуже чуттєве, але, прочитавши його, відвертої еротики ви не знайдете. Здається, вони були радше посестрами, які могли щиро говорити про речі, неприйнятні в тогочасному чоловікоцентричному суспільстві.

У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.

Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі в Києві труну з її тілом несли жінки.

Джерело

Джерело: 
Мій Кіровоград
Важлива новина: 
0