Скоро буде легше…

Скоро буде легше…

Народила. Сіськи болять і підпирають бороду. Вагіна схожа на воронку від вибуху. Дитя постійно кричить, їсть, і сере. Ти - та що спала сумарно дві години за останню добу, запитуєш у подруги:

- Коли буде легше?

- Скоро буде легше - багатообіцяюче відповідає вона.

Коліки. Дитина віщить, як корінь Мандрагори, зригує аж на стелю і пердить, як твій дядько Борис, якого через це всі родичі цураються. Ти - та, що приймала душ, кажись, позавчора, запитуєш подругу:

- Коли буде легше?

- Скоро буде легше. - переконує вона.

Лізуть зуби. Мале марудить, поносить і температурить, чухаючи десна твоїми стражденними сосками, які, доречі, розтягнулись так, що їх можна зав’язати за шиєю. Ти - та, що навчилась закручувать гулю на голові взглядом, запитуєш подругу:

- Коли буде легше?

- Скоро буде легше. - бадьоро відповідає вона.

Поповзли. Мале з дивана вниз головою, а ти - та, що ледь притомна, по стінці кімнати, побачивши це феєричне падіння свого пуп’янка, якого, доречі, лишила на чоловіка. Перша гуля на лобі. Перше «Йобтвоюмать, Сірожа! Як ти так за ним дивився?». Перший махєровий халат, подарований чоловіком, щоб іскупить провину.

- Коли там, кажеш, легше буде? - знову запитуєш ти подругу.

- Скоро! - відрізала та.

Перші кроки. За останній тиждень мале розбило губу, забило сраку, здерло носа, облизало батарею, витерло кози об кота і нажерлось землі з вазона. Ти - та, що не розгинає спину, бо страхує спиногриза на поворотах, питаєш подругу:

- Легше то буде? Коли?

- Скоро буде. Скоро. - запевнила вона.

Садочок. Адаптація. Два дні ходите, тиждень вдома. Твоє дитя вкусило Міланку. Її мама прийшла сваритись. Твоє дитя вкусило і її. Соплі, воші, загублені рукавиці, подєлкі з гімна і палок. Ти - та, що послала маму Міланки нахєр, запитуєш подругу:

- Ну коли?

- Скоро буде легше! - обіцяє та.

Школа, початкові класи. Дитина принесла додому першу двійку, синяка під оком і слово «бл@дь». Виясняєш, хто ж навчив твого ангелика такому неподобству. Розумієш, що ти і навчила, коли, не зумівши розв’язать задачку для 2-го класу, носилась по кухні, патрошачи ту книжку, з дикими криками «Оце то, блядь, шкільна програма! Бідні діти!». Ти - та, що розмальовує контурні карти замість дитини о 23:00, запитуєш подругу:

- Скажи, ну коли ж те «легше»?

- Скоро. Скоро буде легше - підбадьорила вона.

Старші класи. Перехідний вік. Дитя огризається, бахкає дверима, давить прищі, завело стрьомну чолку… Її цей бравий тінейджер не забуває помазати гелем, а от мазнуть дезодорантом під руками забуває , тому пахне козлом і жувачкою. А ще жере, як три комбайнера, слухає музику, від якої, ти переконана,здох ваш попугай і називає тебе «бро». Ти - та, що знайшла в його кишені папіроси, дала за це рясних пиздяк, а потім сама ж одненьку на балкончику і викурила, щоб успокоїть нєрви, питаєш подругу:

- Легше буде? Нє? Коли?

- Скоро, скоро. Точно тобі кажу. - щиро обіцяє та.

Інститут. Дитя веде активне сексуальне життя, в перервах між цим, дуже посередньо, здаючи/перездаючи сесію. Ти - та, що найбільше переживає за дві речі: щоб воно не забувало презерватива напруть і щоб воно, паразіт, всі лоточки з гуртожитку попривозило, запитуєш подругу:

- Ой, ну коли вже легше? Сил нема…

- Скоро буде легше. - вкотре обіцяє та.

Весілля. Дитя надумало женитись. Краще б у нього знов зуби різались. Невістка мало того, що з татуіровкой, то ще й медитаціями займається. Ти попросила, щоб вона почистила картоплі в суп, а вона почистила тобі чакри, розважила віртуозним биттям в бубна і порадила вам з чоловіком спробувать тантричних секс. Ти - та, що забула поставити суп в холодильник, бо пів ночі гуглила, шо воно таке той «тантричний секс», питаєш у подруги:

- Коли вже легше то буде, га?

- Скоро буде. Вже 100 раз тобі казала. - відрізала вона.

Внуки. Ти бабуся. Знову коліки, зуби, перші кроки… Садочок, школа, інститут… Ти закатуєш помідорки, гурочки, компоти і очі щоразу, коли невістка не слухає твоїх порад. Садиш 20 сот картоплі. Пів року жалієшся, що її ніхто не хоче сапать, пів року - що її ніхто не хоче їсти. Страшно болять ноги. Варикоз. Втомлено питаєш подругу:

- Коли буде легше?

- На! - говорить та, простягаючи тобі тюбик «Троксевазіну».

Береш. Мажеш ноги.

- Ну шо? Легше? - цікавиться вона.

- Так, легше - фаталічно стверджуєш ти.

- От бачиш? А я ж казала…

Головне, щоб в цьому постійному очікуванні полегшення ми не забували просто жити. Правда?

Цілую в рота, Ваша Катя Бльостка 

Пи. Си. З власного досвіду скажу, що легше не стає. Стає по-іншому. По-іншому тяжко, по-іншому прекрасно. І в цій мінливій картині материнства є одна константа - любов.

Джерело: 
Мій Кіровоград
Важлива новина: 
0