З кінця зими-початку весни починається сезон городніх робіт.
Історію не обдуриш і не прискориш
18/08/21 09:08 Політика |
Вже після Майдану до мене в гості завітала мама.
Я повів її на Інститутську.
Було охайно, порожньо, після дощу.
Прозорі краплі сяяли на гілках дерев, стовпах ліхтарів, розірванному шматті металу на кульових отворах у них, на маминих очах.
Кого б я не приводив на Інститутську - якої б культури, віросповідання, географії, статку - ці люди завжди приголомшено замовкали при вигляді облич, власники яких своєю кров'ю просякнули усі усюди довкола.
Від обгорілої бруківки вулиці до засмерділих владних вертикалей Печерських пагорбів.
Мабуть, я просто обираю таких знайомих і друзів.
Не за гаманцем, розумом чи красою.
А за здатністю до емпатії.
Вони достатньо соціалізовані люди, аби у своїх країнах - огорнутих ароматами французьких круасанів та американських стейків, лондонською мрякою чи водами Гангу - не розуміючи суті трагедії і звитяги Майдану, сприймати подібні речі так само адекватно, як їх сприймали наші співвітчизники, що взимку 14-го року вимостили бруківку Інститутської квітами.
Від самого низу і до самісінького неба.
Емпатія.
Мені здається тут це ключове слово.
Хтось мені колись сказав, що я не сприймаю і не люблю Зеленського подекуди ірраціонально, просто через те, що він мені органічно противний.
Якось так.
Що він типу антивсе те, що важливе для мене та розвитку інтелекту в Україні.
Мені ці слова дуже закарбувалися і я відчував, що це щось близьке та зрозуміле, але суть весь час вислизала.
Аж ось воно.
Зеленський в гонитві за своїм конкурсами капітанів та розминками, ховаючись за натягнутими посмішками та пласкими жартами, геть втратив здатність відчувати інших.
Втратив здатність до емпатії.
Тому і Інститутська з його точки зору - це просто ще одна гарно освітлена та асфальтована вулиця.
Так, він вміє в відео і імітацію емпатії.
В "під особистий контроль", "велика трагедія", "наші героїчні лікарі".
А виходить загиблий Журавель, колапс лікарень та велике будівництво.
Інакше просто не може бути.
Мільйонам людей в Україні і донині "какаяразніца", що то за обличчя в центрі міста.
Так було, є і ще довго буде.
Історію не обдуриш і не прискориш, але її можна і треба спрямовувати.
І Майдан став тією "пасткою", що не дає нам повернути назад.
Навіть у вигляді всратих декорацій найсмачнішого морозива та газованої води, яку всі пили з одного стакану і ніхто не хворів (с)
Шкода, що на Майдані було сплачено настільки зависоку ціну, але з кожним роком все більше переконуєшся, що кожна краплина з неї - наче той камінчик у мурі, що відділив нас від мороку.
І поки висоти цього муру вистачає.
Поки вистачає.
Маємо пам'ятати Небесну сотню.
Майте гарну ніч.