Учасниця проекту «Панянка-селянка» з Кіровограда шукає своїх сестер

Кіровоградці Альоні Нагорлюк – 24 роки. Дівчина стала героїнею телевізійного проекту «Панянка-селянка». Як змінилося її життя після участі у шоу та чи отримала те, за чим подалася у багате життя, – випитувала «КП».

Від «селянки» до «панянки»

На момент запису телепередачі дівчина разом зі своїми двома дітьми та молодшою сестрою винаймали житло неподалік обласного центру у селі Калинівка. Господарство, город, скромне помешкання – ці статки гарантували Альоні роль селянки у проекті. 

– Я думала, що чогось навчуся, мені відкриють секрет, як бути успішною – такою була моя мета участі у проекті, – ділиться співрозмовниця «КП» і додає, що відправляючи анкету навіть не думала, що її запросять на телепроект.

– Я заповнила анкету, відправила її через інтернет. Чесно кажучи, спочатку не сподівалася,­ що підійду для участі, але мене взяли. Навіть не повірила, коли це почула. Мені зателефонували з проекту, розмовляли по скайпу, я розповіла про себе. Потім кажуть, що я їм підходжу. За мною приїхали з каналу і відвезли до Києва, – згадує Альона.

Сільське життя дівчина змінила на столичне. Дорогі апартаменти, вишукані автомобілі, гарна сукня, прогулянки в кафе та на природі – всім цим за чотири дні участі в шоу Альона намагалася насолодитися. Та хоча в телевізорі це все було яскравою і незабутньою картинкою, насправді ж «селянка» не відчула цих принад дорогого життя.

– 24 травня відбулися зйомки телевізійного проекту, які тривали чотири дні. З одного боку, я знайшла там нових друзів, спілкуємося з редакторами програми. З іншого – побачила, що дівчата мого віку, які кажуть, що всього досягли самі, насправді все перебільшують, – говорить Альона.

Життя після проекту

Коли закінчилися зйомки проекту «Панянка-селянка» дівчина повернулася до свого звичного провінційного життя. Щоправда, Калинівку змінила на Кіровоград.

– Донька пішла цієї осені у перший клас, сину виповнилося п’ять років. На даний момент я не працюю, бо не можу знайти роботу, – ділиться «селянка».

Альона зізнається, що з дитинства її життя не балувало – виховувалася в інтернаті, не відчувала материнської ласки...

– Ми жили у Компаніївському районі – три сестри і брат. Поки моя бабуся була жива, ми були біля неї. Але вона наклала на себе руки. Тоді нас забрали в інтернат. Де зараз брат, я навіть не знаю. Він як закінчив школу, більше не давав про себе знати.

В інтернатний заклад у Знам’янському районі дівчина потрапила у дев’ять років. Хто б міг уявити, але життя для неї там було набагато кращим, ніж у сім’ї, розповідає «КП» учасниця проекту.

– Я задоволена тим, що потрапила в інтернат. Мати нас покинула. Вона залишала на мене дітей, наймолодшій тоді було два місяці, а сама ходила гуляти. Чи їли ми, чи натоплено в хаті – це її не цікавило. У дитбудинку мені було легше – я була одягнена, сита, вчилася, у мене з’явилися друзі, вихователі були хороші, навіть додому мене забирали, – згадує Альона.

Після закінчення інтернату дівчина хотіла вступати до медичного коледжу, однак не склалося.

– Я хотіла піти у медичний коледж, але було мало бюджетних місць, треба було платити за навчання, у мене таких грошей не було. Тому з чотирнадцяти років я пішла працювати. Була продавцем на ринку, потім у кафе – спочатку офіціантом, згодом барменом. Жила у друзів, знайомих, у гуртожитку, – розповідає про своє життя «КП» учасниця проекту.

На роботі Альона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, однак спільне життя не склалося.

– Я народила майже у дев’ятнадцять. Коли була на четвертому місяці вагітності, пішла від чоловіка. Я не хотіла, щоб мої діти опинилися в такій ситуації, як я, щоб не бачили суперечок і бійок. Краще я житиму одна для своїх дітей. Я дуже їх люблю, – каже жінка.

Мрія – знайти сестер

В Альони є мрія – знайти двох своїх сестер, яких забрали в іншу родину.

– У мене ще є дві сестри, яких удочерила сім'я з Італії ще 2005 року. Спочатку мені казали, що дівчаток забирають туди на канікули, а потім я їх більше не бачила. Нас не мали права без мого дозволу розділяти. Куди я тільки не зверталася, ніхто не хоче мені допомогти. Я їздила в інтернат, але там сказали, що не мають права розголошувати цю інформацію. Пізніше мені пояснили, поки сестрам не виповниться 21 рік, мені ніхто не дасть інформації про них, – бідкається Альона і вірить, що зустріч із сестрами все одно колись відбудеться.

 Вікторія Семененко, "КП"

Джерело: 
Мій Кіровоград