Вперед – за мандатами! Через трупи?

Центральна виборча комісія дала старт виборчій кампанії по місцевих виборах, які повинні пройти 25 жовтня. Виборчий процес буде регулюватися новим законом "Про місцеві вибори". Це перші місцеві вибори в Україні, які проводитимуться за пропорційною системою з відкритими партійними списками.

Знамена піднято, гучномовці закуплено, сили зібрано  в кулак. В уяві малюється «картина маслом». У центрі – Юлія Володимирівна з біло-сердечним прапором в руках, як Свобода на барикадах,  закликає до штурму головної цитаделі «совка» - місцевих органів самоврядування. Біля її ніг повергнутий різким падінням рейтингу Яценюк клянеться, що тарифи були підраховані правильно: «Їй-богу, сам рахував». Зліва від неї – елегантно одягнений, з прикритою циліндром лисиною і вилами наперевіс Олег Ляшко. Поруч, із проектом змін до Конституції наголо, Віктор Луценко. Внизу лежать ті, хто вже не в силах доповзти до п’ятивідсоткового бар’єру. З іншого боку, там де на полотні Делакруа стоїть гамен із двома пістолями в руках , - Єгор Соболеєв: в одній руці вимога про відставку Шокіна, в другій – Авакова.  За спиною Луценка і Ляшка причаїлась якась темна постать – чи то Бойко, чи Вілкул, чи Ларін, залежно від того, хто залишиться в країні після зняття недоторканності з депутатів від «Опозиційного блоку», про яке уже наперед повідомив Генеральний прокурор. Це така прокурорська гра: хто не заховався, я не винуват. Далі – дим. За яким, як і за туманом, нічого не видно.

А що це мене занесло аж у Лувр, точніше – в альбом із репродукціями картин видатного француза? Дуже вже очевидні паралелі. Останньою краплею, котра вивела парижан на барикади, були підписані королем Карлом Х закони, спрямовані на посилення цензури та обмеження громадянських прав. Теж саме відбулося і в нас. Його змінив більш ліберальний король Луї-Філіп, пов’язаний із великим капіталом. Теж саме, кажуть, і в нас. У  Хартії, прийнятій в результаті Липневої революції, було збережено основні досягнення Французької революції і... А тут – стоп. Далі у Хартії, стверджують історики, було «закріплено компроміс між новими політичними силами країни». Саме на цьому й обриваються наші паралелі з липневими подіями 1830 року в Парижі: компромісу між нашими політиками від Майдану не досягнуто і не відомо чи взагалі буде досягнуто, принаймні, до завершення жовтневих виборів - тих самих, що спрямовані на штурм головної цитаделі «совка». Навпаки, пристрасті розгораються і вже призвели до трагічних наслідків. Звинувачувати у них когось окремо (за винятком замовників і виконавців) немає сенсу: винні всі. Від президентської команди, котра  не змогла провести голосування без тиску і не зуміла роз’яснити суть пропонованих  змін в Конституції і їх необхідність,  чим дала привід підозрювати президента у підкилимних домовленостях з російською стороною. До лідерів партій, що входять у коаліцію, які цими прорахунками вирішили скористатися перед виборами. Інстинкт самозбереження  змушує їх і далі говорити про існування коаліції (як, до речі, змусив вийти з неї радикалів Ляшка), але гріш ціна такому об’єднанню, якщо воно не може домовитися з елементарних питань і без будь-яких серйозних підстав завалює закон за законом.  

Зрозуміло, що абсолютна єдність означає  відсутність демократії. А відтак і парламентаризму, оскільки сам цей термін походить від слова «говорити», тобто обмінюватися думками. Та поговорити можна (швидше – треба) й на зборах коаліції, до винесення питання в залу Верховної Ради, щоб узгодити всі спірні нюанси і не ламати потім комедію на очах у мільйонів телеглядачів. Але як тоді ті ж телеглядачі дізнаються, хто більше любить народ?

Люди йдуть у політику для задоволення своїх потреб – політичних, майнових, моральних тощо. Це природно, тих, для кого політика є чисто служінням людству, - одиниці, альтруїстів у природі мало, як і геніїв. Але над усіма власними інтересами стоїть головний, найвищий. Він – не матеріальний. Ним не закусиш і його не покладеш у кишеню. Це – відданість Вітчизні, любов до якої «де героїть,  там вража сила не устоїть, там грудь сильніша від гармат», - як писав Котляревський. У хлопців, що Україну захищають на сході, вона справді героїть. Тому й обламалися плани двоголовго безголового сусіда на бліц-кріг. А тут, у столиці, де твориться українська політика, поки що грудь напинається хіба що від взаємопоборювання.  

Ще кілька років тому дехто пояснював державницьку інертність  українців тим, що незалежність нам далася без крові. Кров, на жаль, уже пролилася, вона таки й справді згуртувала народ, але продовжує литися й далі. Жорстокий урок історії. Дехто каже, що вона нічому не вчить. Теза сумнівна: коли б так, то людство ще й досі сиділо б у печерах. Історія й сьогодні достукується до нас, як наполегливий учитель до тупоголового учня. Чи не пора вже, панове політики,  робити з її уроків висновки?

 

Рідний Кіровоград

Джерело: 
Мій Кіровоград